Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

А він питає: "Як це?" — "А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк — у чому я вашій милості можу прислужитися." Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. "Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку."

— Ага, зараз уже почнеться про князівну! — мовив Володийовський.

— Авжеж, добродію мій, та я все розкажу по порядку. Як почув я, що у нього при собі немає грошей, мені його ні краплі не стало жаль. "Постривай, думаю, зроблю я тобі ласку!" А він і каже: "Хворий я, не маю сили рухатися далі, а дорога на мене чекає далека й небезпечна. Мені б, каже, на Волинь дістатися, а це звідси не так далеко, — і я вже був би серед своїх, а до Дністра я їхати не можу, сил бракує та й, каже, через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, — їдь ти за мене" — Я, звісно питаю: "А куди?" — А він на це: "Аж під Рашків, бо вона там у Донцевої сестри, Горпини–чаклунки, схована". Я питаю: "Князівна?" — "Атож, — каже. — Я її чимдалі від людського ока сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на парчі спочиває."

— Говори швидше, ради Бога! — вигукнув Заглоба.

— Хто спішить, той людей смішить! — відповів Жендзян. — Почув я це, добродію мій, і так зрадів, але виду не показав і кажу: "А чи вона напевно там? Твоя милость, либонь, уже давно її туди одвіз?". Він почав присягатися, що Горпина, його вірна сука, хоч і десять літ її стерегтиме, аж доки він повернеться, і що князівна, як Бог на небі, й досі там, бо туди ні ляхам, ні татарам, ні козакам не дістатися, а Горпина наказу не порушить.

Під час того як оповідав Жендзян пан Заглоба тремтів, мов у лихоманці, малий рицар радісно кивав головою, а Підбип'ята звертав очі до неба.

— Що вона там, це достеменно, — говорив далі пахолок, — бо найкращий цьому доказ, що він мене до неї послав. Але я спершу відмовлявся, аби себе ненароком не виказати. "А навіщо мені туди їхати?" А він у відповідь: "А на те, що я не можу поїхати. Якщо, каже, живим із Влодави на Волинь доберуся, звелю відвезти себе до Києва, там уже всюди наші козаки верховодять, а ти, каже, їдь і звели Горпині туди ж її відправити, у монастир Святої Пречистої".

— Он як! То не до Миколи ж Доброго! — вибухнув Заглоба. — Я відразу сказав, що Єрлич іпохондрик або ж збрехав.

— До Святої Пречистої! — повторив Жендзян. — "Перстень, каже, тобі дам, пірнач і ніж, а Горпина знатиме, що це означає, бо ми так умовилися, а тебе, каже, мені сам Бог послав ще й тому, що вона і тебе знає, і те, що ти мені найкращий друг. Повертайтеся разом, козаків не бійтеся, тільки татар остерігайтеся: якщо де помітите, обминайте стороною, бо вони на пірнач дивитися не стануть. Гроші, каже, й дукати там є, у яру закопані про всяк випадок — вирий їх. Дорогою кажіть одне: "Богунова їде!" — і нічого вам не забракне. Зрештою, каже, чаклунка дасть усьому раду, тільки ти їдь, бо кого ж іще я, нещасний, пошлю, кому зможу довіритися у чужому краю, де ворогами аж кишить?" Так він мене, милостиві добродії, прохав, що майже й сльозу пустив, а наостанку звелів мені, бестія, присягнути, що поїду, а я й присягнув, тільки подумки додав: "Із моїм господарем!". Він так зрадів і відразу ж дав мені пірнач, перстень і ніж, і коштовності, які мав, а я усе це взяв, подумавши: ліпше нехай буде у мене, аніж у розбійника. На прощання сказав мені ще, котрий це саме яр над Валадинкою, як туди їхати і як поворітьма, — так усе детально пояснив, що я втраплю туди навіть із зав'язаними очима, що ви й самі, добродії, побачите, бо я так гадаю, що ми вкупі поїдемо.

— Завтра ж, не відкладаючи! — мовив Володийовський.

— Яке там завтра! Сьогодні ж на світанку накажемо осідлати коней.

Радість пойняла усі серця, і чути було то слова вдячності небесам, то веселе потирання рук, то нові запитання, якими засипали Жендзяна, що на них пахолок відповідав із притаманною йому флегматичністю.

— Щоб ти був здоровий! — вигукнув пан Заглоба. — Ну й слугу собі доп'яв пан Скшетуський!

— Де ви ще такого візьмете? — хизувався Жендзян.

— Він тебе, мабуть, озолотить.

— Я теж гадаю, що без нагороди не обійдеться, хоч я й без того вірно своєму господареві служу.

— А що ж ти з Богуном учинив? — спитав Володийовський.

— Тим–то й ба, добродію мій, що я знову його хворим застав, а хворого й пораненого колоти ножем не годиться, цього б мій господар мені не подарував. Така вже, певно, моя доля! І що ж я мав робити? Коли він усе мені розказав, що мав розказати, коли усе віддав, що мав віддати, я почав думати. Чого це, кажу собі, такий злодій має по світу ходити, котрий і князівну ув'язнив, і мене в Чигирині мало не порішив? На одного чорта менше стане — і хвалити Бога! І ще помислив я: а що як він одужає і слідом за нами з козаками вирушить? Тож, недовго думаючи, пішов я до пана коменданта Реговського, котрий у Влодаві з хоругвою стояв, і доповів йому, що це Богун, найнебезпечніший із заколотників. За цей час його там уже, напевно, повісили.

Сказавши це, Жендзян дурнувато розсміявся і обвів поглядом присутніх, чекаючи, що й інші теж розсміються, але як же він здивувався, коли відповіддю йому було мовчання. Вже трохи перегодя Заглоба перший буркнув: "Гаразд, не будемо про це", Володийовський сидів тихо, а пан Лонгінус почав прицмокувати язиком, хитати головою і нарешті сказав:

— Негарно ти вчинив, братику, що називається негарно!

— Як це, добродію мій? — здивовано спитав Жендзян. — Невже ліпше було його прикінчити?

— І так не краще, і так кепсько. Сам не знаю, що ліпше: бути розбійником чи юдою?

— Що ви таке кажете, добродію? Хіба Юда заколотника виказав? А Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог!

— Твоя правда, та все–таки негарно ти вчинив. А як, кажеш, звали того коменданта?

— Пан Реговський. А на ім'я, здається, Якуб.

— Це він і є! — буркнув литвин. — Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Але зауваження його ніхто не почув, бо заговорив пан Заглоба.

— Милостиві панове! — сказав він. — Із цим не можна зволікати! Бог так учинив, що дякуючи цьому пахолкові нам легше, ніж того разу, буде князівну шукати, — тож слава Господові милосердному! Завтра ж і вирушимо. Щоправда, князь поїхав, але й без його дозволу пустимося в дорогу, бо нема часу! Поїде пан Володийовський, я і Жендзян, а твоїй милості, пане Підбип'ято, краще лишитися, бо твій зріст і простодушність нас викажуть.

— Ні, брате, я теж поїду! — заперечив пан Лонгінус.

— Задля безпеки князівни ти, добродію, мусиш зостатися. Хто тебе раз бачив, ніколи в житті не забуде. Правда, ми маємо пірнач, але тобі і з пірначем не повірять. Ти Полуяна на очах у всіх Кривоносових гультяїв душив, тож тільки вони побачать серед нас такого здоровила, відразу лихе запідозрять. Ні, не можна твоїй милості з нами їхати. Трьох голів ти там не знайдеш, а твоя одна не вельми допоможе. Аніж усе зіпсувати, ліпше не руш.

— Жаль, — мовив литвин.

— Жаль чи не жаль, а мусиш лишитися. Як поїдемо гнізда на деревах дерти, і тебе візьмемо, а зараз ні.

— Слухати гидко!

— Дай я тебе поцілую, бо в мене на серці весело, але зостанься. І ще одне, милостиві панове: бережіть усе в таємниці. Борони Боже, якщо піде чутка поміж жовнірами, а від них дійде до хлопів. Нікому ні слова!

— Ба, а князеві?

— Князя нема.

— А панові Скшетуському, якщо повернеться?

— А йому й поготів, бо відразу за нами навздогін кинеться. Матиме ще досить часу натішитися, а якщо, не дай Боже, знову не вдасться, він же збожеволіє. Тож присягніть, милостиві панове, що нічичирк.

— Присягаю! — сказав Підбип'ята.

— Присягаю, присягаю!

— А тепер подякуймо Богові.

Сказавши це, Заглоба перший упав навколішки, а за ним інші, й молилися вони довго і ревно.

РОЗДІЛ XXII

Князь кілька днів тому справді поїхав до Замостя набирати військо і назад мав бути не скоро, тому Володийовський, Заглоба і Жендзян вирушили в дорогу, нікому нічого не сказавши, у глибокій таємниці, про яку із тих, хто лишився у Збаражі, знав тільки пан Лонгінус, але й він, давши слово, мовчав як зачарований.

Вершул та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від'їзд малого рицаря із Заглобою якось пов'язаний з нареченою нещасного Скшетуського, і гадали, що то радше до нього вирушили двоє приятелів, тим паче, що серед них був Жендзян, котрий, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали просто у Хлебанівку і там почали готуватися до походу.

Передусім Заглоба на позичені у Лонгіна гроші купив п'ятеро рослих подільських коней, витривалих у довгих переходах. Їх залюбки використовувала і польська кавалерія, і козацька старшина: такий кінь міг цілісінький день гнатися за татарським бахматом , а в швидкості бігу перевершував навіть турецьких скакунів, за яких краще переносив зміну погоди, холодні ночі й дощі. Тож п'ятеро таких рисаків і купив пан Заглоба; крім того, для себе й товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свити. Жендзян складав в'юки, а коли все було передбачене і готове, приятелі вирушили в дорогу, віддавшись на волю Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

Перевдягнених мандрівців можна було легко сплутати з козацькими отаманами; їх і справді частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих ген аж до Кам'янця, — але з тими просто знаходив спільну мову пан Заглоба. Довгенько їхали місцями безпечними, зайнятими хоругвами рейментаря Ланцкоронського, котрий поволі наближався до Бара, стежачи за козацькими ватагами, що підтягувалися туди. Усі вже знали, що з перемов нічого путнього не вийде; над країною нависла загроза війни, хоч головні сили ще ніяких дій не починали. Термін переяславського перемир'я вийшов на Зелені Свята. Окремі сутички, які, щоправда, ніколи не припинялися, тепер почастішали, і з обох сторін чекали тільки сигналу.

Тим часом у степу буяла весна. Стоптана кінськими копитами земля вкрилася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих рицарів. Над бойовищами висіли у синій яснині жайворонки, у піднебессі тяглося з криком розмаїте птаство, широко розлиті води ряхтіли під теплим подихом вітру, а вечорами жаби, розкошуючи у нагрітій за день воді, допізна вели радісні розмови.

Здавалося, що сама природа прагне загоїти рани, вгамувати біль, могили сховати під квітами.