Скотохутір - Орвелл Джордж

Були експортовані кілька копиць сіна й частина врожаю бульб, а контракт на постачання яєць зріс до шістсот на тиждень, і курки марно сподівалися, що колись їх оточать чарівні комочки пуху — їхні любі курчата. Після грудневого урізання раціону було ще й лютневе, а стійла перестали освітлювати. Втім, здається, до свиней це не стосувалося, бо за всіх злигоднів вони гладшали. Якось лютневого дня з будиночка за кухнею, де стояв перегонний апарат, долинув такий теплий та ситний дух… Хтось сказав, що так пахне смажений ячмінь, і тварини зраділи: може, це на вечерю готують для них поживну хльобавку? Однак ніхто її не скуштував, а наступної неділі було оголошено, що ячмінь віднині призначається свиням. А його ж зібрано так багато! Незабаром мешканці Скотохутора довідались, що тепер кожна свиня матиме на обід пинту пива, а Наполеон — півгалона, і цю порцію подаватимуть йому у супниці з порцелянового сервіза.

Зате ж худоба ні перед ким не схиляла шиї, як раніше! Можна було співати, розмовляти, виходити на демонстрацію… Наполеон розпорядився, щоб раз на тиждень відбувалися так звані Стихійні Демонстрації з метою уславити досягнення та перемоги Скотохутора. В призначений час тварини лишали роботу і, зібравшись у дворі, врочисто марширували — спочатку свині, потім коні, корови, вівці й домашня птиця. Собаки супроводжували процесію з флангів, а попереду вицибував чорний півень Наполеона. Боксер і Кловер несли зелений прапор, прикрашений рогом і копитом та закликом "Слава Товаришу Наполеону!" Віршотворці читали поеми на честь Вождя, Верескун виголошував промову про те, як було колись, а стало тепер, і все завершувалося салютом з револьвера. Найбільш полюбляли Стихійні Демонстрації овечки; коли хтось ремствував (це тварини дозволяли собі, коли поблизу не було ні свиней, ні собак), що вони марно втрачають час та мерзнуть, негайно ж починало лунати: "Чотири ноги — добре, дві ноги — погано". І все-таки ці заходи подобалися більшості скоту. Вони нагадували, що хай там що, а панів над ним немає і трудиться худоба заради власного добробуту. Окрім того, пісні, Верескунові промови, лопотіння прапорів на вітрі допомагали забути про голодні шлунки.

У квітні Скотохутір оголосив себе Республікою, і виникла потреба всенародним голосуванням обрати Президента. Ним став Наполеон, бо інших кандидатур не було. В ці дні до відома тварин довели нові деталі зв'язку Сноубола з Джонсом. Виявляється, зрадник не лише готував поразку в Битві біля Короварні, маскуючи свої дії військовою стратегією, а й одверто змагався на боці людей, навіть очолював їх. А причиною рани на його спині були зуби Наполеона.

Серед літа на фермі несподівано з'явився ручний ворон Мозус. Він не змінився: так само, десь сидячи, тріпав чорними крилами й розповідав свої історії кожному, хто хотів його слухати. "Там, за хмарами, товариші, — врочисто казав він — гора Смоктунців, благословений край, де ми, бідні тварини, відпочиватимемо від трудів наших". Тепер він розповідав, що встигнув побувати на небі й на власні очі бачив кущі, де ростуть пряники та грудки цукру. Багато хто вірив йому: має ж бути бодай на іншому світі якась справедливість. Єдине, що вони не могли зрозуміти, то це ставлення свиней до Мозуса. Вони нібито й називали його базікалом, а оповідки про Гору Смоктунців порожніми вигадками, проте дозволяли ворону просторікувати на фермі й навіть виділили йому чверть пінти пива на день.

Коли копито зажило, Боксер ще з більшим запалом узявся до роботи: адже, окрім усього, в березні почалося ще й будівництво школи. Часом виснажлива праця й життя надголодь ставали нестерпними, але Боксер ніколи не занепадав духом. Ніщо в ньому не виказувало знесиленість, тільки й того, що шерсть не вилискувала, як раніше, а м'язи вже не так вигравали. Казали, що з першою травичкою він стане яким був… Та весна настала, а все одно здавалося, що Боксера, коли він витягував із штольні величезний камінь, на ногах тримає тільки залізна воля. Його губи знайомо складалися, однак вимовити: "Я працюватиму ще більше" — в нього не стачало сили. Та думати про своє здоров'я він не хотів. Коли настало його двадцятиліття, він вирішив не йти на відпочинок, доки не наскладає стільки каміння, щоб відновити млин.

Але якогось літнього вечора фермою пішли чутки, що з Боксером щось сталося: він нібито упав, тягнучи великий камінь. Мало не половина тварин кинулися до пагорба, де велося будівництво: справді, витягнувши шию з опущеною головою, між голобель лежав Боксер, боки його лисніли від поту, а з рота витікала цівочка крові. Кловер уклякла поруч.

— Боксер! — плакала вона. — Що з тобою?

— Легені… — озвався Боксер кволим голосом. — Але це марничка. Гадаю, ви зможете завершити млин і без мене. Я приволік багато каміння, мені не стачило одного місяця. Чесно кажучи, я вже потребував відпочинку. Бенджамін теж старий — можливо, нам дозволять піти на пенсію разом.

— Потрібна допомога, — сказала Кловер. — Біжіть хто-небудь до Верескуна й скажіть йому, що сталося.

За мить біля Боксера лишилися тільки Кловер та Бенджамін, який мовчки заходився відгонити від нього гедзів. Незабаром з'явився Верескун і висловив своє співчуття. Він сказав, що Товариш Наполеон сумує з приводу того, що найкращий трудівник занепав на здоров'ї і вже віддав розпорядження покласти його до чудової клініки в Уїлінгтоні. Тварини збентежилися. Хворого товариша — і в людські руки? Але Верескун переконливо пояснив їм, що ветеринар поставить Боксера на ноги скоріш, аніж це вдасться зробити в умовах ферми. Через півгодини кінь спромігся звестися і насилу додибуляти до стійла, де Кловер уже приготувала для нього свіжу солому.

Наступні дні Боксер лежав і споживав після їжі ліки, які свині знайшли у ванній кімнаті й прислали для хворого. Він умовляв Кловер не брати близько до серця те, що сталося: ось він відпочине, й попереду в них чудові три роки, які проведуть край пасовиська в спокої та добробуті. Нарешті в нього буде вільний час, і він опанує інші двадцять дві літери алфавіту.

Бенджамін і Кловер приходили до Боксера після роботи, а вдень усі були на полях, прополюючи буряки під наглядом свиней. Одного разу вони побачили, що Бенджамін біжить щодуху й кричить не своїм голосом: "Хутчіш! Хутчіш! Всі сюди! Боксера забирають!" Не зважаючи на свиней, всі кинули роботу й погнали до будівель. Справді, у дворі стояв фургон, запряжений двома кіньми, якими правив дрібненький чоловічок у низько насунутому на очі капелюсі. Стійло Боксера було порожнє.

Тварини обступили фургон. "До побачення, Боксере! — загукали вони. — Одужуй швидше!"

— Дурні! Дурні! — злементував Бенджамін, у відчаї риючи землю копитами. — Хіба ви не бачите, що написано на фургоні?

Залягла тиша. Мюріель почала складати літери в слова, Бенджамін відштовхнув її і прочитав: "Альфред Сіммонс. Бойня і миловарня. Торгівля шкурами, кістками і м'ясом. Корм для собак".

— Зрозуміли, що це означає? Вони продали Боксера на шкуродерню!

Крик жаху вихопився у всіх тварин. В цю мить візник смикнув віжки, й фургон повільно рушив. Тварини з плачем бігли слідом; налігши на ноги, Кловер наздогнала його. "Боксере! — гукнула вона. Боксере! Боксере!" У задньому віконечку фургона з'явилася рідна всім морда битюга з білою смужкою.

— Боксере! — закричала Кловер сповненим відчаю голосом. — Тікай! Швидше! Вони везуть тебе на смерть!

Всі тварини також загукали: "Стрибай, Боксере, стрибай!" Всередині фургона пролунало гримкотіння копит. Здавалося, ще кілька ударів — і фургон розлетиться на друзки. На жаль! Сили в Боксера вже не було, а повоз котився швидше й швидше — надто пізно збагнули тварини, що можна добігти до воріт і перепинити йому шлях. "Товариші! Товариші! — гукали вони до двох коней. — Ви ж везете на смерть свого брата". Але тупі створіння лиш хляпали вухами та прискорювали крок; незабаром фургон щез за дорожнім поворотом. Більше ніхто Боксера не бачив.

Через три дні було оголошено, що він помер у шпиталі, хоч там і прагнули врятувати йому життя. Верескун запевняв усіх, що Боксер помер у нього на руках.

— Це було найвеличніше в моєму житті видовище, — казав Верескун, піднімаючи хвостик та втираючи сльози. — Коли у нього забракло сил говорити, він прошепотів мені на вухо: "Вперед, товариші! Вперед заради Повстання! Хай живе Товариш Наполеон! Наполеон ніколи не помиляється". Такі були останні слова цього чесного трудівника, а хвилювало його одне — незакінчений млин.

Після цього повідомлення настрій Верескуна різко змінився. Він помовчав і підозріло озирнувся, перед тим як продовжити промову.

До нього дійшли ті безглузді й злі чутки, які хтось поширював під час від'їзду Боксера. Хтось завважив, що на фургоні було написано "Бойня" і зробив незрілий висновок, що Боксера відправляють до шкуродера. Аж не віриться, що серед нас можуть бути такі легковірні панікери. Невже, — тут він крутнув хвостом. — Невже хтось думає, що він розуміється в справах краще від обожнюваного Наполеона? А все ж так просто! Свого часу фургон справді належав бойні, але потім його купила ветеринарна лікарня і ще не встигла замазати старий напис. Ось де причина непорозуміння.

Слухаючи це, тварини відчули величезну полегкість. А коли Верескун розповів, якими турботами був оточений Боксер, на якому ліжку вмирав, якими ліками його поїли, — Наполеон без вагань викладав за них великі гроші, — у всіх розвіялись рештки сумнівів. Смуток розлуки з товаришем поступився світлим думкам, що помер він щасливим.

Наступної неділі Наполеон особисто з'явився на сходку й виголосив промову на честь Боксера. На жаль, можливості поховати на фермі нашого товариша нема, але він уже розпорядився сплести великий лавровий вінок і покласти його на могилу славного трудівника, а за кілька днів свині влаштують по ньому поминки. Свій виступ Великий Вождь завершив тим, що нагадав улюблені афоризми Боксера: "Я працюватиму ще більше" і "Наполеон ніколи не помиляється". Слова ці кожен повинен прийняти як свої власні.

У день, призначений для поминок, з Уїлінгтона прибув повіз лавочника і доставив великий дерев'яний ящик. Вночі з будинку долинали дикі співи, якісь підозрілі звуки, що викликали в уяві запеклу бійку, й все це завершилося дзенькотом розбитих шибок.