Скотохутір - Орвелл Джордж

Розгубився, здається, навіть Наполеон: він мовчки ходив з кутка в куток, стріпуючи витягнутим хвостиком. Мешканці Скотохутора з тужливою надією подивилися в бік Фоксвуда: якщо він захоче прийти на допомогу, то вдасться перемогти. Однак у цей час повернулися голуби, і один з них кинув записку від Пілкінгтона. В ній було надряпано: "Так вам і треба!"

На превеликий жах тварин, Фредерик та його банда підійшли до млина. Двоє чоловіків ломом і кувалдою ударили по його стіні.

— Нічого в них не вийде! — вигукнув Наполеон. — Наші стіни вистоять! Не вдавайтесь у відчай, товариші!

Але Бенджамін не відвів погляду: ось біля підніжжя млина утворилася дірка.

— Так я і думав, — хитнув довгою мордою осел. — Невже ви не розумієте, що відбувається? Зараз вони насиплять у цю дірку пороху.

Тварини застигли в чеканні: ніхто не зважився вийти з прихистку. Вибух страшної сили струснув землю, голуби знялися в повітря, а всі інші, окрім Наполеона, розпласталися на підлозі. Коли ж випросталися, то побачили, що там, де був млин, клубочиться чорна хмара. По всьому!

Куди й поділися страх та відчай, які хвилину тому охопили мешканців Скотохутора; заклик до помсти вихопився у всіх одразу, і, не чекаючи команд, вони в єдиному пориві кинулися на ворота. Ніхто не відчував болю від куль, які впивалися в тіло; забувши про вогнепальну зброю, люди вдалися до кілків та кутих залізом чобіт. Марно! Не їм судилося стати переможцями у цій кривавій битві…

На полі бою залишилися дві корови, троє гусей і дві овечки: майже всі інші були поранені. Навіть Наполеонові, котрий керував операцією з тилу, куля відірвала кінчик хвоста. Але й нападникам перепало. Трьом з них Боксер копитами розбив голову, четвертий дістав удар рогами в живіт, дехто мусив руками підтримувати штани, які зуби Джессі та Блюбел перетворили на лахміття. А дев'ятеро псів з особистої охорони Наполеона з лютим гавкотом кинулися на людей, і тих пойняла паніка. Фредерик гукнув, що нічого не вдієш — треба тікати, й вороги ганебно накивали п'ятами, рятуючи своє нікчемне життя.

Тварини гнали їх до краю поля, встигнувши піддати під зад тим, хто перелазив через живопліт.

Вони перемогли, але ж чого це коштувало! Всі були до краю виснажені та закривавлені, і в багатьох котилися сльози по тих, чиї нерухомі тіла лежали на траві. Ледь волочачи ноги, наблизилися вони до вітряка, точніш до місця, де він стояв. Так, не лишилося й слідів їхньої тяжкої праці — не вціліли навіть підвалини, навіть каміння, яке можна було б знов використати для будівництва: вибух розкидав усе на сотні метрів. Усе загинуло.

На фермі їх зустрів Верескун, котрий кудись подівся на час бою, осяйний і радісний; до їхніх вух долинули звуки врочистого салюту.

— Чому стріляє револьвер? — спитав Боксер.

— На честь нашої перемоги! — відповів Верескун.

— Яка перемога?! — здивувався Боксер. В нього тріснуло копито, він загубив підкову, і не менш як дюжина куль застрягла в м'язах його задньої ноги.

— Що за настрої? Хіба ми не прогнали ворогів нашої ідеї — священої ідеї Скотохутора?

— Але ж вони зруйнували вітряк! А ми ж будували його два роки.

— То й що? Ми спорудимо інший вітряк, ще кращий. Ми зведемо десяток вітряків, якщо це нам буде потрібно. Ви не цінуєте, товариші, величі того, що нам вдалося здійснити. Ворог захопив майже всю нашу землю. А тепер — завдяки товаришу Наполеону — ми відбили кожний її дюйм!

— Ми відбили лиш те, що було у нас і раніше, — сказав Боксер.

— Зате ми перемогли! — заявив Верескун.

Боксерові дуже боліли рани. Він знав, що млин доведеться відновлювати, починаючи з підвалин, і вже примірявся до майбутньої роботи. Все правильно! Але вперше він відчув, що йому вже одинадцять років і що його могутні м'язи вже не ті…

Та побачивши зелений прапор, який лопотів на вітрі, почувши промову Наполеона, який дякував їм за мужність, — тварини нарешті відчули себе переможцями. Загиблим влаштували врочистий похорон: Боксер і Кловер тягли віз, який виконував функцію катафалка, а Наполеон особисто очолював процесію. На святкування було відведено два дні. Прозвучало багато пісень, промов, пострілів з револьвера, і кожний дістав премію — яблуко, а птахів було винагороджено ще й двома унціями зерна, а собак — двома бісквітами. Було також оголошено, що бій надалі називатиметься Битвою біля Вітряка, а Наполеон долучить до своїх нагород ще одну — орден Зеленого Прапора. Сумний епізод з банкнотами стерся з пам'яті.

А через кілька днів сталася якась незрозуміла історія з віскі, яке зберігалося в льоху. Його виявили в перші ж дні по вигнанню Джонса, однак ніхто ним не зацікавився. Та в першу після перемоги ніч з будинку долинали співи, у яких, на превеликий подив слухачів, звучали нотки гімну "Тварини Англії"; Наполеон у старому капелюсі колишнього господаря галопом пробіг двором і щез у задніх дверях. Вранці на фермі було на диво тихо; далеко по дев'ятій з'явився Верескун — з опухлою пикою, з кволо обвислим хвостом. Він скликав усіх, аби повідомити страшну новину: товариш Наполеон вмирає!

Сповнений відчаю плач розлігся по Скотохутору. Перед дверима будинку, де були апартаменти Великого Вождя, було розкладено солому, всі ходили на цирлах і з жахом питали один одного, як вони житимуть, якщо Товариш Наполеон їх покине? Подейкували, що, попри всі застороги, Сноуболу вдалося підсипати в його їжу отрути. Об одинадцятій Верескун вийшов ще з одним повідомленням: полишаючи цей світ, Вождь розпорядився карати на горло кожного, хто візьме в рот алкоголь.

Однак до вечора Наполеону полегшало, а до ранку у Верескуна з'явилася можливість повідомити, що Захисник Усіх Пригноблених і Пострах Людства на шляху до одужання. Надвечір того ж дня він спромігся взятися за роботу й послав Уїмпера в Уїлдінгтон купити якусь літературу з пивоваріння й винокуріння. Через тиждень він віддав розпорядження розорати лужочок у саду, який було відведено під пасовисько для тих, хто йде на заслужений відпочинок. Адже земля виснажена й потребує рекультивації; втім, для чогось Наполеон засіяв її ячменем.

Приблизно в цей час стався інцидент, який мешканці ферми ну ніяк не могли втямити. Якось уночі щось бахнуло, аж усі тварини попрокидалися та повисипали назовні. Світив місяць. Біля торця великої стодоли, де було записано Сім Заповідей, валялася поламана драбина, поряд з нею вовтузився оглушений Верескун, а неподалік від нього — ліхтар, пензлик й перекинуте відерце з білою фарбою. Собаки одразу ж оточили його, і щойно Верескун звівся на ноги, поштиво провели до ферми. Старий Бенджамін похитав головою, даючи знати, що він усе збагнув, однак не зронив і слова.

Незабаром Мюріель, перечитуючи Сім Заповідей, помітила, що одну з них тварини засвоїли явно неправильно. Вони досі думали, що П'ята Заповідь — це "Тварини ніколи не вживають алкоголю", але тут були ще два слова, які вони свого часу не завважили: "Тварини не вживають алкоголю понад міру".

Розділ IX

Другого дня після святкування перемоги взялися за відновлення вітряка. Боксер не хотів гаяти і дня, вважаючи, що для нього питання честі — не дати й знаку, як він страждає від болю, тільки Кловер і признався в тому. Вона приклала до рани припарку з трав, і удвох з Бенджаміном вони попередили битюга, що він повинен хоч трохи берегти себе. "Твої легені не вічні", — втовкмачувала йому Кловер, та Боксер не хотів її слухати. В нього лишилася одна мета, сказав він, — побачити млин відродженим до того, як він піде на відпочинок.

Тоді, коли закони Скотохутора тільки формувалися, пенсійний вік був визначений для коней і свиней у двадцять років, для корів — чотирнадцять, для собак — дев'ять, для овечок — сім, для курей і гусей — п'ять років. Питання розміру пенсії відклали на пізніше. І хоч поки що ніхто з тварин не претендував на неї, розмови на цю тему точилися частіше й частіше. Оскільки загончик у саду було засіяно ячменем, ходили чутки, що для старих трудівників відведуть частину великого пастівня. Казали, що коням відведуть п'ять фунтів зерна на день, а взимку — п'ятнадцять фунтів плюс моркву, а в святкові дні, можливо, ще й яблука. Дванадцять років Боксеру мало виповнитися наступного року, під осінь.

Тим часом жити стало важче. Зима виявилася такою ж лютою, як і торік, а їжі було ще менше. Норми знов були урізані для всіх, окрім собак та свиней. Зрівнялівка, пояснив Верескун, суперечить принципам Анімалізму, та й взагалі — їжі стачає, хай там що здається окремим сумнівним особам. Пізніш, звичайно, виникне необхідність у коригуванні порцій (Верескун завжди послуговувався цим терміном), але порівняно з тим часом, коли панував Джонс, вони всього мають з надміром. Зачитуючи зведення своїм високим ядучим голосом, Верескун цифрами доводив, що тепер у них більше зерна, більше соломи, більше буряків, краща вода, а працюють вони менше, живуть довше, молодняк росте швидше і навіть гедзі не так дошкуляють, як колись. Тварини слухали… Чесно кажучи, вони вже давно забули, як воно було в ті самі часи Джонса, відчували тільки, що їм важко: що голод і холод мучить їх, а часу для відпочинку в них не лишається. Та коли кажуть, що колись було гірше, треба вірити. Головне ж, колись вони були рабами, а тепер вільні, і в цьому сенс їхнього життя, на що не забував указувати Верескун.

З'явилося багато нових ротів, які потребували поживи. Восени майже водночас опоросилися чотири свиноматки — всі їхні тридцять чотири поросятка поспіль були рябими, а що на фермі жив тільки один кнур — Наполеон, то були всі підстави мати його за батька. Пізніш, коли з'являться будівельні матеріали, в саду вирішили побудувати школу, поки що ж пацята трималися окремо. З часом прижилося правило уступати дорогу, окрім того, вони, незалежно від віку, дістали привілей прикрашати хвостики зеленою стрічечкою.

Рік випав урожайний, однак коштів на все не стачало. Були закуплені цегла, щебінка та вапно для будівництва школи: постійної ощадливості потребувало відновлення вітряка. Окрім того, треба було діставати гас і свічки, цукор для наполеонівського спецстолу (іншим свиням він був шкідливий, бо вони від нього занадто товстіли), інструмент, цвяхи, вугілля, дроти, бляху для покрівлі й бісквіти для собак.