Начхати нам на огіркового короля! - Нестлінгер Крістіне

Проте зараз найважливіше — бути привітним і уважним до дідуся. А то в нього не витримає серце. Лікар попередив: якщо в дідуся сіпається рот і тремтить ліва рука — це сигнал тривоги.

Але ж цей Нік і варивода! Знову він розревівся: скажи йому, де ж ті п'ятдесят три набори для пісочниці. Він, мовляв, також хоче мати таку саму колекцію, як негренята. І в нас не повинно бути від нього ніяких таємниць!

— А в тебе ж таємниця є! — сказав я йому.

— Та я ж твердо пообіцяв нікому її не виказувати,— хлипав Нік.

— Кому пообіцяв? — запитала мама.

Нік був у розпачі. Він силкувався зважити, чи розкриє хоч якусь частку таємниці, якшо відповість.

— Ти пообіцяв татові? — допитувався я — Чи твоєму любесенькому королеві?

Нік міцно стулив губи. Та я подивився йому в очі. Який же він ще малюк! Зовсім не вміє хитрувати. В очах його читалося: так. Отже, він пообіцяв і татові, і огірчищу.

Мама нагримала на нас:

— Дайте спокій бідолашному хлопцеві! Він і так не знає, на яку ступити!

— У нашій сім'ї не тільки йому так ведеться! — сказав я Мартіні, але Нікові дав спокій. Я навіть не пустив йому шпильки, коли він проходив повз мене, несучи до татової кімнати пророщену картоплину.

У дванадцятому розділі

НА ВАС ЧЕКАЄ СУЦІЛЬНИЙ РЕЙВАХ; ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ЗАПРОПОНОВАНА ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ, НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ

Але ясно одне: мені в цьому розділі вдалося вирвати у Ніка його таємницю. Скінчилося це не звичайною сімейною сваркою, а нечува-ним скандалом.

Я собі місця не знаходив. Мозок свердлило питання: чим так стривожений дідусь? Я підійшов до дідусевої кімнати й прислухався. Було тихо, дід не хропів, а він завжди хропе, коли спить. Постукав, дід мене впустив. Я вмостився на ліжку й сказав, що мені треба поговорити з ним. Я хотів розгадати Нікову таємницю — не просто з цікавості, а тому що вона, певно, страшна й небезпечна, якщо так уплинула на дідуся, і їй треба протидіяти.

Дідусь запалив цигарку. Він сказав, що Нік молов казна-що, навіть не збагнути. Але чітко вимальовується одне: безтронний кумі-орський король казиться з люті — піддані не йдуть його перепросити й знову посадити на трон. Тому він вирішив помстится —знищити свій народ. Але самотужки він нічого вдіяти не може. І твій тато пообіцяв королеві Кумі-Орі залагодити цю справу.

Я запитав:

— Що ж він задумав? (Завжди, коли пахне смаленим, я відразу втрачаю здатність ясно мислити).

— Хм, тато хоче знищити куміорців у нижньому підвалі,— сказав дідусь.

— Ні! — заволав я.

— Так Нік твердить!

— Але навіщо це татові? Вони ж йому ніякої кривди не зробили! Саме тепер вони риють велику нору під школу для своїх дітей! І нічого їм не треба, аби лишень жити в мирі й мати собі кілька безневинних іграшкових пасочок та совочків!

Я розповів дідусеві усе про нижній підвал. Потім знову запитав, чому тато наважився на такий тяжкий злочин?

— А за це король Кумі-Орі йому подарує американський автомобіль, центральне опалення, басейн і напевне ще щось.

— Але ж у Кумі-Орі катма грошей!

Дідусь знизав плечима. Йому й самому цього не збагнути, сказав він. Але він не хотів випитувати в Ніка про все.

— Як же він збирається їх винищити? — спитав я.

— Якось за допомогою води,— промурмотів дідусь.

Перегодя ми з Мартіною радили раду. Зійшлися на тому, що треба на Ніка напосістись. Навіть якщо мама нас відраджуватиме. Я покликав Ніка до себе в кімнату, і ми заходились його "обробляти". Я — батогом, а Мартіна — медяником.

Я насідав:

— Ану роказуй свою таємницю, паршивцю, бо так боки полатаю, що й посинієш, ти, шлиндрику нещасний!

А Мартіна щебетала:

— А ми все розкажемо нашій любій сестричці, а не розкажемо, наша люба сестричка цілий тиждень не розмовлятиме з нами!

Цього разу надпогроза не подіяла. Нік наче води в рота набрав. І враз я (дуже доречно) згадав про випробуваний спосіб: "Я-жодному-твоєму-сл ову-не-вірю!"

Я сказав:

— Дірку від бублика — ось що кумі-орський король може подарувати нашому татові, той миршавенький стручок без шилінга за душею!

Нік піймався на цю вудочку. Він вигукнув:

— Кумі-орському королю не потрібні для цього гроші, в короля є друг, кумі-орський імператор з автостраху. А тому підвладний генеральний директор з автостраху. Генеральний директор на віддяку висуне тата на директора автостраху! Тоді тато зможе сам усе купити!

Я остовпів. Мартіна зблідла від люті. А Нік позеленів з досади, збагнувши, що прохопився.

— А в який спосіб збирається тато знищити куміорців? — запитала Мартіна. Але більше з Ніка годі було й слово вирвати. Лишилося одне: ми підхопили Ніка під пахви й потягли до підвалу.

Я процідив крізь зуби:

— А зараз, малий виродку, ми спустимося до підвалу й ти на власні очі побачиш тих, кого тато разом з твоїм любим королем хоче звести з цього світу!

Нік опирався руками й ногами. Він кричав, що боїться підвалу та його лихих мешканців, і кричатиме доти, доки не почує мама. Проте довго кричати він не зміг, бо Мартіна міцно затулила йому рота долонею. Я прихопив кишеньковий ліхтарик. Хоч як Нік пручався, нам удалося затягти його до нижнього підвалу. Він увесь тремтів, як цуценя. Зі страху чи з холоду — не знаю. Мартіна не відступала від нього й на крок.

Я підступив до великої нори й гукнув:

-Я привів з собою брата й сестру. Вони хочуть з вами познайомитись!

З нори вилізли п'ять куміорців. Вони вклонилися й сказали:

— Добридень, друзі!

Тим часом інші куміорці також повилазили зі своїх нір. Вони привітно кивали нам головами. У руках тримали совочки й грабельки. Хвилину тому вони всі ще працювали, їхні радісні обличчя були зрошені потом. Кругленький темно-сірий куміорець вигукнув:

— Вітаємо тебе, друже! Завдяки твоїм совочкам ми збудували сьогодні дитячий садок.

Худий довгов'язий куміорець пояснив мені:

— Не сьогодні-завтра буде школа!

А плямистий, сіро-коричневий, додав:

— Післязавтра ми перекопаємо картопляні плантації, щоб краще родила картопля й наші діти були ситі.

Куміорці показали нам нірку — дитячий садок.

-Дітки, покажіться-но! — вигукнув один із куміорців.

У нірці зчинилась метушня, хтось пирскнув. Звідти випурхнула зграйка крихітних, сніжно-білих куміоренят. У них були світло-голубі очі, рум'яні щічки й ніжно-лілові ротики.

Нік не стримався й вигукнув:

— Які ж гарнюсінькі! Гарніші за білих мишок!

— Вони передусім гарніші за твого огірчища,— сказав я. Але Нік мене не слухав. Він ліг на землю й почав бавитися з куміоренятами.

Куміорці були такі запальні й діяльні, що я не зважився розповісти їм про тата й огірчище. Вони були сповнені планів та надій. Один куміорець з великої нори поділився зі мною:

— Через рік, друзяко, ти нашого підвалу не впізнаєш —1 почав фантазувати, що? вони ще збудують і як забезпечуватимуть себе харчами— Голодові буде покладено край раз і назавжди,— завершив він.

— Завдяки твоїм інструментам ми вириємо такі нори, що ніяка зима нам не буде страшна! — сказав його сусід із великої нори.

Мартіна схопила мене за рукав і прошепотіла:

— Розкажи їм, розкажи!

Я відкашлявся, але не знав, з чого маю почати. Щиро кажучи, мені й за тата було соромно.

— Кажи ж уже, не зволікай, — наполягала Мартіна.

— Друзяко, що ти нам маєш повідомити? — запитав куміорець з великої нори.

Відступати було нікуди.

— Мій тато й огірчище, ваш колишній король, вирішили звести вас зі світу.

У підвалі враз запанувала напружена тиша. Куміорці збилися докупи. На побіжний погляд вони могли б здатися буртом великої картоплі. Я подивився на них, але не побіжно. Я розглядав їх пильно й помітив, що їх опанував страх. Один з п'яти мешканців великої нори протовпився до мене й запитав:

— Що задумали твій батько і останній з роду Погрібних?

Нік і далі лежав на землі. Він тримав у руці двоє куміоренят і ніжно дмухав на їхні лілові носики, а малюки пирскали сміхом.

— Ніку, послухай-но, що я тобі скажу,— почав я,— ти повинен нам зараз же розповісти, що задумали тато з огірчищем, аби ми ще могли щось зробити їм наперекір. Якщо ти нам не розкажеш, ці милі, маленькі білі куміоренята невдовзі загинуть.

Нік сів. Кілька разів ковтнув слину. Подивився на маленьких куміоренят у себе на долоні й сказав:

— Вони хочуть влаштувати у верхньому підвалі аварію водогону. Може, завтра, а може, післязавтра. Вода рине до нижнього підвалу й затопить ваші нори-хатинки і все-все. А куміорці, сказав король, плавати не вміють. Вони домовилися все зробити, коли в тата буде вільний день. В обід тато спуститься до верхнього підвалу, нашкодить там, закричить, що прорвало трубу. Він викличе пожежну команду, яка випомпує воду з нижнього підвалу. Але на той час всі куміорці вже потопляться.

Куміорець, який задав останнє питання, обернувся до свого народу:

— Громадяни, будь ласка, зберігайте спокій!

Куміорці вже й так стояли, наче остовпілі. Від страху вони зробилися світло-сірі. Тільки малі білі куміоренята безтурботно бавилися з Ніком.

— Громадяни, як нам себе захистити? Один сказав:

— Може, ми ще встигнемо навчитися плавати? Другий:

— Або збудувати човни? Третій:

— Або законопатити вхід до підвалу?

Помізкувавши якийсь час, вони всі погодилися, що це робити безглуздо. Дітлашня за день не навчиться плавати. Та й де взяти для тренувань воду? Потрібної кількості човнів також швидко не збудуєш. А законопатити старі, зігнилі двері так, щоб. вода не просочилась, зовсім дурне діло.

Мартіна порадила на час потопу переселитися всім до верхнього підвалу. Там для них є достатньо сховків.

Куміорці тільки головами похитали. Один пояснив:

— Який сенс нам потім повертатись на руйновище. Адже тут усе буде знищено — і дитячий садок, і школа! Навкруги стоятиме багно по коліна. Нори затягне мулом. А картопля — наш єдиний харч — погниє в болоті! Як нам тоді жити?

Кругленький куміорець запитав мене:

— Скажи, друзяко, чому твій тато хоче допомогти останньому з Погрібних?

Я розповів їм усе про імператора з автостраху й про посаду директора для тата.

Що тут враз зчинилося! Громадяни Кумі-Орії кричали навперебивки:

— Брехливий негідник! Триклятий виплодок Погрібних! Підлий дурисвіт!

Невдовзі ми вже знали, що в цілому світі більше не існує ніякого кумі-орського імператора, навіть короля — й того нема. Вони останні, хто прогнав свого самовладця.

Худий довгов'язий куміорець пояснив нам:

— Куміорці взагалі не живуть у бетонних підвалах.