Мито - Оутс Джойс Керол

мито

"Ваше громадянство?" — спитає він, і вона відкаже: "Сполучені Штати". "Місце народження?" — поцікавиться він, і вона відповість. Та в нього, можливо, буде ще одие-двоє питань: "Мета приїзду?.." "Місце прямування?.." "Скільки збираєтесь пробути в Сполучених Штатах?.." А тоді махне їй рушати. Раніше тут ніколи не виникало ніяких ускладнень.

Вона не хвилювалась. їй нічого ховати. Вона пі в чому не завинила, контрабанди через кордон не везе. Нікого не збирається обдурювати. Дрібна контрабанда, на думку Рене, не варта того, щоб займатися нею, як ті, хто купує окуляри і одяг в Детройті і вдягає їх на зворотному шляху, щоб не записувати у митни-цькі декларації. В усякому разі, вона мала перетнути кордон Сполучених Штатів, і було цілком очевидно, що в машині нічого немає. Сидіння поруч — порожнє, позаду — також.

З кількох пропускних пунктів митниці було відчинено лише два. Над рештою горіло червоне світло, і машинам доводилося здавати назад. Попереду Рене було дві легкові машини і обладнаний для подорожей автофургон, повний дітлашні — навряд чи одна сім'я, скоріше, якась екскурсія. Митник щось запитав водія автофургона, а тоді махнув рукою, щоб той проїжджав. Тим часом на пропускному пункті ліворуч від Рене групі підлітків менш пощастило. Усі юнаки — білі, довговолосі, один без сорочки. їхні бліді обличчя якісь непривабливі. Митник вирвав рожевий бланк, підклав його під двірник на вітровому склі І наказав їм від'їхати набік для перевірки. Водій поморочився, поки завів машину, і, певно, через це зніяковів.

Автомобіль перед Репс — б'юїк останньої моделі — затримали. Рене бачила зі спини водія і його супутницю, але білі вони чи негри не було видно. Якийсь чоловік, якась жінка. Митник взяв у водія папери, перевірив їх і повернув назад. Судячи з усього, його щось не задовольнило. Водій виліз із машини, пішов відчиняти багажник. Це був білий — високий, худорлявий чоловік років за тридцять у надто великому для нього костюмі і з роздратованим обличчям; навколо рота залягли зморшки — глибокі, суворі, наче хто їх накреслив чорнилом. На машині номери провінції Онтаріо. Водій відімкнув багажник і підняв кришку, а митник лише скоса поглянув усередину і відпустив його — навіть звідси, де сиділа Рене, видно було, що в багажнику лежало тільки запасне колесо.

Підійшла черга Рене.

— Ваше громадянство?

— Сполучені Штати.

— Місце народження?

— Нью-Йорк.

Стереотипні запитання. Стереотипні відповіді. Митник — середній на зріст чоловік, певно, сорока з гаком років, з сивіючими вусиками і злегка подзьобаною шкірою. Синя уніформа. Біла сорочка. Передбачена статутом краватка. Шкіряний пасок, кобура, пістолет. Він носив окуляри і одразу справив на Рене враження клерка чи рахівника — такого немає чого боятися. Вона відповідала йому офіційно і не дуже приязно.

— Провозите якісь речі, товари, подарунки? Плоди цитрусових? Ніяких рослин?

— Ні. Ні. Ні.

їй нічого приховувати. Щоразу, коли воип з Ева-ном перетинали кордон, повертаючись до Сполучених

Штатів, за кермом сидів Еван; він і відповідав на більшість запитань. На думку Рсне, ного відповіді не відзначалися мудрістю: завжди в ііого голосі з'являлися неприємні гострі нотки. Він не любив заведені на митниці порядки. Взагалі терпіти не міг розпитувань. І через це не міг сприймати цю процедуру як звичайну безглузду формальність. Службовець, як правило, хотів бачити його призовне свідоцтво і, перевіривши його, одразу давав знак рушати. Та сьогодні Реие була сама. їй вдалося відповісти на запитання, пе виказавши ніякого невдоволення, якого вона й справді майже не відчувала. Зрештою, такий порядок.

— Де саме?

— Нью-Йорк — Нью-Йорк Сіті.

— Нью-Йорк Сіті?

Його брови підскочили вгору, наче для усмішки, наче для якогось дотепу: "Не думав, що хтось міг там народитись". Або: "Нізащо не хотів би там житні"" Але він не всміхнувся. Він уп'явся в неї очима і запитав, яка мета її подорожі; вона невимушено відповіла, що їде до бібліотеки університетського містечка Уейн — Уейнського державного університету, уточнила вона. Він обійшов машину спереду і перевірив номер. На його обличчя набігла тінь. Рене відчула, як у ній закипає роздратування. Звичайно, митник грав роль, ставлячи трафаретні питання, але що йому треба, чого він виламується?..

— Я бачу на машині номери Онтаріо, міс,— мовив він.—-Хіба ви не назвалися американською громадянкою?

— Так.

— А живете в Канаді?

— Авжеж,— відказала Рене.— Живу в Канаді. Він нахилився. Зазирнув у машину. Скосивши очі,

придивлявся до чогось за її головою. Та хоч нічого не побачив, вираз його обличчя не змінився. У нього, здається, з'явилась підозра. Митник попросив метрику, посвідчення, дозвіл на проживання. Порпаючись у сумочці в пошуках портмоне, Рене відчула занепокоєння, не тривогу, а тільки занепокоєння. Вона досадувала, це так. Але не навісніла, як Еван, опинись він зараз на її місці. Зовсім не лютувала... Спромігшись на посмішку, Рене вручила митникові посвідчення.

Цього, мабуть, досить?.. І тепер він махне їй рушати?..

— Я просив метрику,— сказав він, повертаючи їй посвідчення.— Це не годиться. За ним не можна встановити особу.

Вона ще раніше дала йому свою іміграційну картку.

— Але я... я... я не маю метрики,— винувато сказала Рене,— вона лишилася вдома, вона... Я думала, що цього посвідчення цілком досить. Я думала... Я маю на увазі... Щоб одержати це посвідчення, мені треба було мати й метрику, й інші папери... До того ж на ньому стоїть печатка канадського уряду... Дуже важко одержати таке посвідчення, домогтися цього суспільного статусу...

Тепер він аж прикипів до неї очима. Дивився просто в обличчя. Голос її забринів і урвався. Він широко усміхнувся і медовим голосом повідомив їй, що оце канадське посвідчепня тут не варте ламаного гроша.

— Це для них,— сказав він, кивнувши головою в бік тунелю позад себе.— А мені потрібна ваша метрика або паспорт. Ви маєте їх із собою?

— Я не маю паспорта,—промовила Рене. Голос її зробився тихим, наче в дитини. Вона все ще пробувала усміхатися.— Моя метрика... лишилася дома... Я збираюсь пробути в Детройті лише кілька годин.

Митник відмахнувся від цього, наче від шитої білими нитками брехні. Або, ще гірше, наче це не мало ніякого значення. Запитав, скільки вона прожила в Канаді. Вона відповіла. Далі поцікавився, кому належить машина. Вона пояснила. Чи може він подивитися документи на машину? Так, безперечно. Так... її чоловік. А хто її чоловік, також американець? Уникає служби в армії? Ні? Не уникає? Але мешкає в Канаді. Вони живуть там уже півтора року? А чоловік там працює? Працює? А сама вона? Ні... Взагалі так... Це не справжня робота, не робота з твердою платнею, неповний робочий день у конторі... не справжня робота. Ллє ж їй платять за неї? Платять? Тоді це справжня робота, чи не так?

Рене спромоглася на посмішку, в якій була ледь уловима іронія.

— Але це справи не стосується, чи не так? Сер, я не везу ніякого краму, я збираюся пробути там якихось кілька годин!

— Яка, ви казали, мета вашої поїздки? — обірвав він.

Рене замовкла. Якусь хвилину вона не могла пригадати. А тоді враз заговорила, наводячи стільки подробиць, скільки могла, несподівано забажавши викласти всю правду:

— Я їду до навчального закладу... інституту... він називається Бюро соціального перевиховання... він утримується коштом Виконавчого комітету друзів Америки... організація... це громадська організація суспільного благоустрою...

Це, здається, переконало його; те, що Рене повідомила,— подробиці, імена, адреси — він ніяк не міг витлумачити на лихе. Минулого уїкенду вона й Еван познайомилися з молодою парою на вечірці у Віндзорі. Нові знайомі не брали шлюбу, проте живуть разом. У придбаному на спільні гроші будинку десь на південь від студентського містечка з ними мешкає ще кілька приятелів; всі вони американці з інших

штатів, жодного тутешнього. Вони здійснюють університетську програму суспільного благоустрою, захоплено розповідали про свої майстерні та недільні семінари, запрошували її при нагоді відвідати їхнє бюро, оглянути не так давно засновану бібліотеку і чимось допомогти їм у їхній діяльності. Вона була рада цьому запрошенню. Вона цікавилася роботою на ниві суспільного благоустрою і навіть сподівалася повернутися до аспірантури на кафедру психології чи соціології, якщо вони мають на це кошти.

Рене виклала все про себе так старанно, такпм школярським голоском, що митник, якось непевно хитаючи головою, наче й не слухав її. Він уже подивлявся на чималий хвіст автомобілів, які чекали проїзду. І... І саме цієї миті... Здавалося, він уже схилявся до того, щоб дати їй знак рушати, та через якусь незбагненну причину — без будь-якої на те підстави — він несподівано мовив:

—— Гаразд, набік.

Потім щось черкнув у своєму блокноті, видер з нього рожевий бланк і підклав під двірник на вітровому склі.

Рене була приголомшена — їй наче плюнули в обличчя.

Вона з'їхала з дороги туди, де з півдюжини машин стояло край тротуару. Це так її спантеличило, що вона навіть не встигла розсердитись. Була переконана, що митник геть чисто забув про оту метрику... з'ясував з її іміграційпої картки, хто вона така... з'ясував, що вона не являє собою ніякої небезпеки, нічим не загрожує. І однак, з примхи, вирішив перевіряти її. Дурниці, нема чого дивуватись. їй не варто так перейматися цим. Зрештою, такий порядок! Нічого страшного. Це звичайнісінький будній день, сонячний, теплий, з прозорим серпанком; вона перебуває не далі, ніж за півгодини їзди від дому, на той випадок, якщо б вони вирішили завернути її назад. Та її гнітило щось інше, зовсім не це. Прикро було признатись собі, що хоч як вона намагалася догодити цьому мер-вотнику, хоч як силкувалася причарувати його (що, правда очі коле?), з цього так нічого й не вийшло. її принижено. Ще добре, що вона тут сама, що ніхто не бачив і не чув цього неподобства... Обличчя пашіло. Слава богу, Еваиа нема поруч; він би вже вчинив сварку, і, можливо, його б завернули або й затримали, якщо митники мають право затримувати. Рене не знала як слід, яку владу вони мали насправді... В усякому разі, Еваи про це ніколи не дізнається. Він і справді пе знає, що вона збиралася відвідати бюро сьогодні після півдня; вона не відкривала йому своїх планів.

Молодик у мундирі гаркнув їй:

— Ви не вмієте читати, міс?

Вона поглянула вгору й побачила білий щит з великими чорними літерами: "Вимкніть двигун.