Спадщина - Оутс Джойс Керол

СПАДЩИНА

Того дня Лаура востаннє бачила Кесса — свого найстаршого брата з чудовим білявим волоссям — і таким він назавжди закарбувався в її пам'яті. Була весна — теплий, тихий, туманний ранок; батько звернув з головної дороги на шлях, якого вона не знала. Лише раз колись вона бачила його з кузова грузовика, де сиділа з своїми трьома братами. Цей шлях був вужчий за той, яким вони зничайно їздили до міста, хоч і всіяний таким самим безбарвним гравієм. То тут, то там траплялись великі й гострі камінці, ніби якісь хлопчаки навмисне порозкидали їх і повтікали геть.

Повітря пахло свіжозораною землею. Дорога з Peni дса пролягла через пагорби, і Лаура скрізь бачила людей, що працювали в полі, коней, машини і масні скиби зораної землі.

Батько вів машину мовчки. Лаура звикла до його уваги, до ніжної, люблячої усмішки,— адже вона була найменша, та ще й єдина донька — і тому ніяк не могла збагнути, чому він так жене машину, так різко гальмує на поворотах і навіть не гляне на неї. Обабіч польової дороги їм інколи траплялися батькові знайомі; вони віталися, а батько кивав їм у відповідь.

Чоловіки були вдягнені в такі, як і в батька, за-смальцовані комбінезони та вилннялі голубі сорочки. Але сьогодні на батькові був чудернацький чорний1 костюм, у якому Лаура бачила його раз чи двічі и житті, коли вони їздили з братом, бабусею та тітками на хрестини, носили до церкви немовля і там щось ;і ним робили; вона ще якось бачила цей костюм, але вже забула коли. Раптом її увагу привернув чоловік, що стояв па роздоріжжі. Біля піг валізка, руки опущені, стоїть без капелюха, плечі згорблені, зовсім не такі, як у батька,— він напружено вдивлявся в їхню машину.

— Йому, як і нам, до Дербі,— сказала Лаура. Вона подалася вперед, готова всміхнутися до незнайомця.— Тату, цей чоловік хоче...

Та батько не відповів. Вони під'їхали ближче, і Лаура так пильно розглядала його, пібп прагнула надовго запам'ятати. Він мав років п'ятдесят п'ять, був худий, брудний, з утомленим згаслим поглядом, може, хворий; ось вони вже минули його, і батько павіть не сповільнив хід.

— Як же він доїде туди? — промовила Лаура. Невидющий погляд чоловіка пройняв її до серця.— Тату, що ж йому робити, йти пішки?

— Помовч,— гримнув батько.

Вона побачила, як він глянув у бокове дзеркальце на дорогу позаду, і його обличчя па хвилину напружилося.

Вони їхали довго, Лаура не знала вже, скільки й часу спливло. Звернули з дороги, що вела до центральної вулиці міста, до крамниць і впиралася в зерносховища, і поїхали іншою, обабіч якої то там, то сям стояли будинки. Деякі з них були пустки, забиті дошками, з миршавою, бурою травою на подвір'ї. Лаура виглянула з відчиненого вікна. Навіть тут на неї дихнув солодкий терпкий запах весни, і вона простягла руку, ніби хотіла доторкнутись до нього.

— Лауро,— несподівано сказав батько,— якщо бабуся запитає, що ми сьогодні робили, то скажи, що їздили за харчами. Я за ними поїду згодом. А більше пічого не кажи. Запам'ятала? — голос його звучав ніяково, з напускною недбалістю.

— Так,— відповіла Лаура.

— Повернися сюди,— промовив він.

Вона повернула голову, й глянула на нього, h ми він уже повільніше, та кермо стискав так само обо*" и руками, і його великі суглоби пальців видавалііоі