Невикористана перепустка - Віндем Джон
Джон Уіндем
НЕВИКОРИСТАНА ПЕРЕПУСТКА
Переклад Віктора Часника
Фантастичне оповідання
Вмирати в сімнадцять років жахливо романтично, якщо, звичайно, при цьому дотримуватись усіх належних пристойностей. Лежиш вся така гарна, хоч трохи бліда, з одухотвореним обличчям, потопаючи в подушках; оборочки нейлонової сорочки виглядають з-під ажурної вовняної кофтини; волосся мерехтить у світлі нічника. Тонка рука спочиває на рожевому шовку ковдри.
А яка витримка, яке терпіння, вдячність до всіх, хто виявляє про тебе хоч найменшу турботу, повне прощення лікарям, чиї надії ти не виправдала, співчуття до тих, хто оплакує, смирення, твердість духу... Ні, це все просто чудово, сумно-романтично і не так уже страшно, як прийнято вважати, особливо, якщо жодної хвилини не сумніваєшся, що потрапиш прямо в рай. А в цьому Аманда ніколи не сумнівалася.
Як не намагалася, вона не могла пригадати про себе нічого, що заслуговує на докор. Ті два або три дрібні грішки, вчинені в ранньому дитинстві, на зразок підібраної на вулиці монетки, на яку вона купила цукерок, або яблука, що звалився з воза прямо їй у руки, або навіть страх зізнатися в тому, що це вона встромила шпильку в стілець Дафнії Дікін, не стануть на заваді, запевнив її преподобний отець Вілліс, до того, щоб їй видали перепустку прямо в рай. Таким чином вийшло, що в неї навіть були деякі переваги перед тими, хто мав прожити довге життя і не раз згрішити. Заброньоване місце в раю, безумовно, мало компенсувати ранній відхід з життя.
Однак їй дуже хотілося уявити, що ж чекає на небесах. Хоча преподобний отець Вілліс був абсолютно впевнений у існуванні раю, він говорив про нього лише загалом, не вдаючись у подробиці і намагаючись уникнути наполегливих розпитувань Аманди.
По правді сказати, виходило, що всі, хто оточував Аманду, або нічого не знали про рай, або відмовлялися обговорювати його устрій. Так лікар Фробішер, що лікував Аманду, визнавав своє повне невігластво в цьому питанні і завжди намагався спрямувати бесіду в менш, як він висловлювався, похмуре русло, хоча Аманда ніяк не могла збагнути, чому розмова про таке чарівне місце, як рай, вважалася похмурою. Приблизно те саме виходило і з мамою. Варто було Аманді завести мову про рай, як очі місіс Дей затуманювалися, вона белькотіла щось незрозуміле і відразу пропонувала дочці поговорити про щось веселіше.
Але, незважаючи ні на що, таки було приємно усвідомлювати, що тебе визнали гідною раю і ніхто про це навіть не сперечається. Її хворобу хтось назвав повільним згасанням, але самій Аманді приємніше було думати про себе, як про квітку, що кидає пелюстки один за одним, поки одного разу не залишиться нічого, а всі навколо будуть плакати і говорити, якою вона була терплячою і мужньою і як тепер їй має бути добре на небі.
І, мабуть, так воно і було б, якби не привид. Спочатку Аманда навіть не зрозуміла, що це привид. Коли вона прокинулася вночі і побачила когось, що стояв біля дверей, їй подумалося, що це нічна доглядальниця. Потім вона зрозуміла, що на доглядальниці, мабуть, крім шовкових трусиків і коротенької комбінашки має бути одягнене ще щось і до того ж навряд чи в темряві її було б так добре видно. Помітивши Аманду, привид трохи здивувався.
– Ах, вибачте, будь ласка, за вторгнення, – сказала вона, –я думала, що вас тут уже немає, –і повернулося, щоб піти.
Привид виявився на диво нестрашним – дівчина з привітним обличчям, рудуватим волоссям і широко відкритими очима. У неї були чарівні ручки та ніжки, а фігурці могла позаздрити будь-яка жінка. Аманда подумала, що дівчина старша за її років на сім чи вісім.
– Будь ласка, не йдіть, – підкоряючись миттєвому імпульсу, попросила Аманда.
Привид обернувся з певним подивом.
–А ви мене не боїтеся? – спитало воно. – Знаєте, люди зазвичай так лякаються, що навіть верещать.
– Незрозуміло чому, – сказала Аманда. – Але мені взагалі лякатися нічого, я сама, напевно, скоро стану схожою на привид.
– Ну, що ви, – ввічливо заперечив привид.
– Сідайте сюди, – запросила Аманда, – якщо вам холодно, можете завернутись у ковдру.
– На щастя, холод мене не турбує, у мене зовсім інші турботи, – відповів привид і сів на край ліжка, витончено закинувши ногу на ногу.
– Мене звуть Аманда, – представилася господиня.
–А мене Вірджинія.
Настала невелика пауза.
Аманда згоряла від цікавості, нарешті не витримала і запитала:
– Вибачте, якщо я ставлю нетактовне запитання, але як це сталося, що ви стали привидом? Адже зазвичай після смерті люди відразу потрапляють або в одне місце або в інше, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
– Так, розумію: або в рай, або в пекло, але все це не так просто, як вам здається. Ось у мене, наприклад, особливий випадок: поки що я щось на зразок переміщеної особи. Моя справа все ще на стадії розгляду – ось я й блукаю, поки вони там нагорі вирішать, що зі мною робити.
Аманда нічого не зрозуміла.
– Як це? – запитала вона здивовано.
– Ну, бачите, коли чоловік мене задушив, всі спочатку вирішили, що це — звичайне вбивство, але потім хтось порушив питання, чи не було провокації з мого боку. І ось, якщо вони вирішать, що я порушила якусь там статтю, то все підведуть під самогубство, і тоді мої справи погані. Звичайно, я подам апеляцію, посилаючись на раннє зустрічне провокування – адже мій чоловік з тих тихонь, що і святу виведуть із себе. Щиро кажучи, я дійсно трохи перегнула палицю, але якби ви його знали, ви б мене зрозуміли.–А як це, коли тебе душать? – поцікавилася Аманда.
– Жахливо неприємно, – відповіла Вірджинія, – і якби я знала, що в результаті ось так тинятимуся, то поводилася б розумніше.
– Як шкода, – зітхнула Аманда, – а я думала, хоч ви зможете розповісти мені про рай...
– Про рай? А навіщо вам?
– Та, бачите, я, мабуть, скоро потраплю туди і хотіла б дізнатися хоч щось...
–О Боже! – вигукнула Вірджинія, ще ширше розплющивши очі від подиву.
Аманда не зрозуміла реакції Вірджинії – адже потрапити на небо здавалося їй дуже розумним прагненням.
– Бідолаха, – співчутливо зітхнула Вірджинія.
– Але чому? – Запитала Аманда трохи роздратовано.
– Бачите, виходячи з моїх особистих спостережень, я б не дуже поспішала туди...
– То ти була там? – Від хвилювання Аманда перейшла на "ти".
– Та пробіглася трохи, але не скрізь, звісно, – зізналася Вірджинія.
– Ну, розказуй, розповідай скоріше!
Вірджинія замислилась.
– Спочатку, – почала вона, –я потрапила до східного відділення. Там все надзвичайно розкішно – як у кольоровому кіно. Усі жінки носять прозорі шаровари, чадру та масу коштовностей. А чоловіки всі бородаті і в чалмах, і навколо кожного натовпу жінок, ніби хочуть отримати автограф. Насправді автографами тут і не пахне. Час від часу чоловік вибирає з натовпу якусь красуню (але, звичайно, не тебе) і з нею віддаляється, а тобі доводиться шукати іншого, навколо якого своїх баб повно, і вони зляться, якщо втискаєшся в їхній натовп. Жахливо прикро.
– І це все? – Запитала Аманда розчаровано.
– Більш-менш. Ну, можна ще, звісно, їсти рахат-лукум.
– Але це зовсім не те, що я думала! – перервала її Аманда.
– Але бачиш, там є й інші відділення. Ось у скандинавському, наприклад, все зовсім інакше. У цьому відділенні час постійно йде на те, щоб бинтувати і промивати рани героям та ще й варити їм бульйон. Добре тим, хто має хоч якусь медичну освіту, а по мені так там занадто багато крові. До того ж ці герої – ті ще типи, навіть не подивитись на тебе. Вони або вихваляються своїми подвигами, або лежать пластом, а то схоплюються і вирушають отримувати нові рани. Така туга!
– Це ж зовсім не те... – почала була Аманда, але Вірджинія продовжувала:
– Проте найвідчайдушніша нудьга – у відділенні нірвани. Суцільно одні інтелектуали. Жінок туди взагалі не пускають, навіть вивіска висить на стіні, але я таки зазирнула через паркан. А там...
Але Аманда рішуче перервала її.
– Коли я говорю про рай, – сказала вона, – я маю на увазі той звичайний рай, про який нам розповідали в дитинстві, але ніколи до ладу не пояснювали, як він виглядає.
– Ах, цей... – загаялась Вірджинія розчаровано. – Але, люба, там все так манірно, що їй-богу не раджу. Суцільно хоровий спів псалмів. Звичайно, все в найкращому стилі, але аж надто серйозно. І музика одноманітна – одні труби та арфи. І всі ходять у білих сукнях. Все жахливо, як тобі це сказати, антисептично? Ні, аскетично! А потім, у них там закон, який забороняє одружуватися, уявляєш? Тому ніхто навіть не наважується запросити тебе після концерту в кафе – бояться, що їх заарештують. Святим, звісно, це дуже подобається... – тут вона зупинилася. –А ти часом не свята?
– Н-не думаю, – відповіла Аманда не надто впевнено.
– Ну, якщо ні, то я щиро не раджу тобі туди потикатися.
Вірджинія продовжувала свою розповідь. Аманда слухала її з зростаючою тривогою. Нарешті не витримала:
– Неправда це все, неправда! – Закричала вона. – Ти навмисне так говориш, щоб зіпсувати мені настрій. Я так раділа, що потраплю на небо, а тепер... Це просто підло і жорстоко з твого боку. – На очі Аманди навернулися сльози.
Вірджинія дивилася на неї мовчки. Потім знову заговорила:
– Але, Амандо, люба, ти ж просто нічого не розумієш. Адже все, що я тобі розповіла, весь цей рай – він тільки для чоловіків, а для жінок – це ж справжнє пекло! Не знаю чому, але досі ніхто так і не спромігся спроектувати рай для жінок. Чесно кажучи, я на твоєму місці трималася б подалі від цього чоловічого раю. Між нами дівчатками говорячи...
Тут Аманда більше не могла стримувати сльози і розплакалася, уткнувшись носом у подушку. Коли вона підвела голову, Вірджинії вже ніде не було. Аманда поплакала, поплакала та заснула.
Але все, що вона дізналася від Вірджинії, так на неї подіяло, що несподівано для всіх Аманда стала одужувати. А коли одужала остаточно, вийшла заміж за бухгалтера, який уявляв собі рай у вигляді комп'ютера, що, погодьтеся, для молодої жінки не має ніякого інтересу.
© Переклад Віктора Часника 2022.
