Мій супер сусід - Аріна Вільде

- Куди зібралася, красуне? - За його виразом обличчя бачу, що сердиться. Дуже злиться.

Стислі кулаки, примружені очі і впертий у мене погляд говорять про те, що він стримується з останніх сил, щоб не накричати на мене.

- Я це... ем... Ти збрехав мені! - таки вирішую почати розборки. Не найкраще місце, звісно, ​​але зате вдалий момент.

- У чому? - незрозуміло запитує він.

- Ти сказав, що нікого не вбивав, а там... там... труп!

- Що за чортівню ти кажеш? Там гроші!

- Які ще гроші?

- Звичайні! Я сховав їх тут кілька місяців тому, коли я мав неприємну розмову з Туманом. На всякий випадок. А тепер вони стануть у нагоді. Половина мого майна під арештом другу довелося віддати в заставу, щоб мене відпустили до наступного засідання суду, з чого мені, на твою думку, платити адвокатам? А ще твій батько обіцяв поговорити з потрібними людьми на мій рахунок, але на це теж, швидше за все, потрібні будуть гроші.

- Чому ти мені одразу не сказав це? Ти спитав: адже ти не хочеш, щоб я опинився за ґратами, бла, бла, бла, - і сама здогадайся, що це означає! - кричу на нього, вкотре за сьогоднішній день почуваючись ідіоткою.

- Я думав, ти й так усе зрозуміла.

- Я не читаю думок, Владе! Боже, я злякалася до чортиків! Думала... думала, що ти хочеш мене вбити, а потім цей цвинтар і могила... і...

Я починаю ревти, некрасиво та голосно.

- Ну все, все, сонце, вибач, ну не плач. - Притягує мене до себе, і я втикаюсь носом у його футболку. - Як тобі взагалі на думку таке могло прийти? Тим більше, на твій рахунок? Я кохаю тебе, дурна, невже й досі не зрозуміла цього? Що мені ще треба зробити, щоб ти нарешті довірилася мені?

Я не відповідаю, витираю в його футболку сльози та обіймаю ще сильніше.

- Давай припиняй істерику, мені ще копати та копати.

- Чи обов'язково треба було робити це сьогодні? - Злюсь, що він притяг мене сюди.

- Не хотів розлучатися з тобою, але згоден, це було поганою ідеєю. Знаєш, як я сумував увесь цей час? Якщо мене запруть за ґратами, я обов'язково втечу, так що не лякайся, якщо якось уночі до тебе проникне хтось через балкон.

– Це наша традиція. І я вже сумую за цим. Адже сусідня квартира все ще належить тобі?

- Ні, але я її викуплю. Раз на тиждень влаштовуватимемо рольові ігри. Ти будеш милою дівчинкою, що потрапила в біду, а я твоїм суперсусідом, який завжди приходить на допомогу і бере плату натурою.

- Збоченець.

- Я думав, ти знаєш, що я такий.

- Тепер знаю.Про що ти ще не розповів мені? Вік? Ім'я? Може, ти одружений і в тебе дванадцять дітей, крім позашлюбних? - Жартую, витираючи сльози.

- О... щодо імені... Все хотів тобі сказати, але ніяк не міг знайти відповідного моменту...

– Що? - Усуваюсь від нього, намагаючись зловити погляд, але він уперся очима у ворота цвинтаря і не дивиться в мій бік. Звичайно ж, там вигляд набагато кращий. Іржа і таке інше. А тут я, така заплакана, туш напевно розтеклася.

- Тільки обіцяй не ображатись, добре? - Все ж таки переводить погляд на мене, і мені вже не подобається те, в чому він збирається зізнатися.

- Говори.

- Насправді я не Влад. Я Вова.

До мене не одразу доходить сенс його слів, а коли доходить – хочеться вдаритися головою об лобове скло.

- Скажи, що ти пожартував, - стогну, закидаючи голову на підголовник крісла.

- Пробач, я знаю, що обманював тебе багато разів, але це останній обман, який сплив, клянусь!

- Справа не в обмані, а в тому, що я маю алергію на ім'я Вова.

- Щоправда?

- Ага, тож будеш і далі Владиком-оладкою.

- Як-як? - пирскає від сміху, відкидаючись на спинку сидіння.

- Це все Лінка, моя подруга. Але звучить, визнай.

- Ні, з цього моменту хочу чути від тебе своє справжнє ім'я. Давай же,  промов його. Во-ва. - Рухається до мене та запускає руку під сарафан.

– Ні. І поспіши, вже майже стемніло, а ти так і не відкопав свій шлях до свободи. Владику.

- Ненавиджу це ім'я, серйозно, - бурчить як старий дід, але таки виходить із машини і повертається до роботи.

Мені чомусь стає смішно. Вова. Ще один Вова. Ні, йому зовсім не підходить це ім'я! Жахливе ім'я! Жахливіше не придумаєш! Влад набагато краще!

Він повертається, коли зовсім темно. Весь цей час я сиджу наче на голках, очікуючи, що будь-якої миті на мене накинеться злий привид і спробує затягнути у свій світ. Влад кидає на заднє сидіння кілька невеликих пластикових контейнерів у бруді, сідає за кермо, і ми нарешті залишаємо це страшне місце.

За іронією долі на радіохвилі крутять ту саму пісню, під яку ми побачили вперше, з епічною назвою "Вова".

Не змовляючись, ми починаємо сміятися, голосно і заливисто, кидаємо один на одного жаркі погляди, обіцяючи, що, варто тільки дістатися до дому, відразу ж позбудемося непотрібного одягу, заліземо під душ і довго насолоджуватимемося один одним.