Фіктивний шлюб Генерального - Ірина Романовська

Помічаю, як смикається його щелепа.

— Нічого.

— Тоді не дивись на мене так! — з гучним сьорбанням допиваю через соломинку свою колу.

Знаю, як його бісять ці звуки, тож повторюю їх якомога дужче.

— Як так? — Олег розвертається до мене майже всім корпусом.

В очах з'являється грайлива зацікавленість. Він, зрештою, таки дочекався, коли я почала говорити.

Єдина помилка Олега в тому — я все ще не заспокоїлася.

— Отак, як зараз.

Тітов закочує очі.

— Яно, може припиниш поводитися як маленька примхлива дівчинка і прямо скажеш, що не так?

— Може, й скажу, — буркаю я та відвертаюся в протилежний бік.

От чого коли сваришся з коханою людиною, довкола одразу з'являється величезна кількість закоханих, солодких парочок? Вони весь час обіймаються, щохвилини цілуються, очима їдять одне одного та осяють усіх навколо своїм омріяним коханням мов райдугою.

Навіть зараз, сидячи на трибунах невеликого стадіону, де сидять здебільшого батьки дітей, які беруть участь у сьогоднішніх змаганнях, знаходиться кілька ось таких от пар.

Дивлюсь на них та палаю від заздрощів. Бо хочу т так само як вони.

Хочу, аби Олег притиснув мене до грудей, взяв за руку. Я мрію обговорювати з ним все, що заманеться,  хочу бути частиною його життя не лише у ліжку, а й повсякчас.

Я не хочу жити так, як зараз. Я хочу мати взаємне кохання. Щоб про мене не забували, щоб розуміли та приймали. Не лише через те, що я — мати його дитини, а тому, що я просто жінка, яка йому потрібна.

— Олегу, я хочу розлучитися.