Фіктивний шлюб Генерального - Ірина Романовська

Сісти за кермо вдається з не одразу. Тремтіння охоплює не тільки пальці, а й передпліччя. Надлишок емоцій тисне на скроні. У грудях тліє погане, дуже погане передчуття.

Я ледь від'їжджаю від школи, а стрілка спідометра вже вказує, що я перевищую дозволену швидкість на двадцять кілометрів. Розум сигналізує про небезпеку, але права нога завзято не хоче послаблювати педаль газу.

А раптом Тимура викрали? Чи щось трапилося з Олегом? Аварія, викрадення, шантаж? А якщо за цим стоїть колишня дружина Тітова? Втерлася в довіру та вкрала мою дитину? Що мені тепер робити? До кого звертатись?

Мільйони неймовірних, жахливих та навіть фантастичних думок проносяться в моїй голові, допоки я дістаюся додому. Будь-якого іншого дня я б зраділа, що вдалося витратити на чотири перехрестя та дюжину світлофорів лише двадцять хвилин. Але не сьогодні.

Зупинившись перед під'їздом, перше, що бачу, — чорний позашляховик Олега. Стоїть собі біля будинку цілий та неушкоджений.

Короткий видих полегшення.

Вискакую з машини, на ходу ставляю її на сигналізацію, і біжу нагору до квартири.

Вхідні двері не зачинені.

— Тимуре, швидше, будь ласка, — перше, що чую, коли заходжу всередину. — Нам ще треба встигнути на заправку, бензину майже не лишилося.

Бачу, що Олег кроку за дитиною у бік дитячої кімнати.

Перша секунда полегшення — вони вдома.

Друга — вони цілі та травмовані.

Третя — він абсолютно розслаблений, тоді як я…

— Збирайся, а я поки до мами піднімуся, перевірю як вона там, — кричить Олег біля сходів.

— Не треба нікого перевіряти. Я тут, — скидаю з ніг кросівки та йду коридором.

— О, а ти чого тут? Я думав ти ще відпочиваєш, — Олег споглядає на мене примруженим поглядом. Прискіпливо вдивляється в обличчя перевіряючи мій стан. Очима зупиняється на ключах від автомобіля у моїй руці. — Де ти була?

— Де була, там уже нема, — сарказм спрацьовує, як захисна реакція.

Я переживала за нього і сина, а він тут такий спокійний. Бісить просто.

— Як це розуміти?

— Як хочеш, так і розумій.

Кидаю ключі на комод та йду на кухню. Після забігу сходами жах як кортить пити.

— Так, стоп! — У голосі Олега прозирають сталеві ноти, він йде за мною по п'ятах. — Що за дитячий садок, штани на лямках, Яно? Поясни нормально, чому ти так поводишся? Що я вже встиг наробити, не бувши вдома?

Ковток цілющої прохолодної мінералки вгамовує сухість у роті та відганяє неприємну печію. Щоправда, ненадовго.

Роблю глибокий вдих і вимовляю вголос усе, що лежить на душі:

— Я вилетіла з дому, бо наш син зателефонував у сльозах. Тім сказав, що тато не приїхав за ним, хоча обіцяв. Я встала з ліжка, хоча відчуваю себе все ще жахливо, бо мій чоловік постійно не підіймає слухавку, коли я дзвоню.

Чим більше я говорю, тим більше злості в мені наростає. Почуваюся блискавкою, яка ось-ось зустрінеться з електричною опорою і станеться потужний вибух.

— Я, трясця тобі, мало не посивіла від переляку. Приїхала до школи, а там сина вже немає. Дзвоню чоловікові — він не відповідає, дзвоню синові — апарат вимкнено.

Склянка з холодною водою вислизає з тремтячої руки, варто тільки згадати про ті жахливі картинки, які промайнули перед очима, поки я їхала до будинку.

Сльози зливою починають котитися з очей. Мене всю трусить.

— Навколо нас крутиться твоя колишня дружина, плете без кінця інтриги, сипле погрозами направо і наліво. Я гадки не маю, що ще може утнути ця божевільна. Навіщо тобі взагалі потрібен мобільний телефон, якщо ти ніколи не відповідаєш на дзвінки?

— Заспокойся, Яно. Я ж сказав зранку, що заберу сина. І це зробив.

Олег знімає піджак та вішає його на спинку стільця. Втомлено розминає перенісся.

— Сьогодні мене дістали підлеглі дзвінками. Всім обов'язково треба особисто зі мною поговорити. Та що я тобі розповідаю, ти сама чудово знаєш скільки дзвінків надходить до офісу щодня. Але сьогодні тебе не було, тому весь цей потік дістався виключно мені. До обіду моя голова вже була ніяка, тож вийшовши з офісу, я поставив на телефон на беззвучний режим і видихнув.

— Міг би подзвонити хоч раз за цілий день, — пихкаю ображено, зчепивши вже вільні руки на грудях.

Олег завжди має логічне пояснення усьому, що стається. І через те я почуваюся ще більшою дурепою.

Він підходить ближче та сідає переді мною навпочіпки, збирає великі уламки склянки. Я хапаю ганчірку зі столу та заходжуся витирати розлиту воду. Сльози більше не котяться з очей, але щоки ще мокрі.

— Щодо Марини можеш більше не хвилюватися. Все вирішено остаточно. Вона отримала певну суму відступних та підписала, нарешті, папери, в яких зобов'язується більше не наближатися до моєї родини.

— Тобто? То ти таки з нею бачився? Це правда? — Ще одне потрясіння в чергове за сьогодні вибиває землю в мене з-під ніг.