Попелюшка з Франківщини - Марія Євтушенко
Олена
Пихчу, піднімаючись у свою кімнату. Зла, як сусідський пес, якого забули спустити з ланцюга, і він ладен гризти залізо власними ж зубами! А все через трьох дядечків і їхню згоду на ночівлю у нашому домі.
Ні, ви не подумайте, що я не гостинна! Я люблю гостей так же само, як і ходити до них, але ж це троє невідомих чоловіків у нашому домі! А якщо у них поганий задум і до ранку нам всім криндик?
Я справді хотіла просто перед ними бовкнути про невідомість цієї ночі й мої припущення, які вони можуть продемонструвати, але стримав мене орлиний погляд батька.
Він доволі добре розбирається в людях, але ж тут заковика: це не місцеві хлоп'ята, а гості зі “скель”.
У кімнату вриваюсь, все ще перебуваючи на емоціях, а от в душі можу поливати різними словечками цих кандидатів, поки мене поливає тепленька водичка.
Скільки себе пам'ятаю, ніколи не була байдужою до води. Влітку мене не витягнеш з річки чи то озера, а от взимку — з душу чи ванни. Але сьогодні в мене тяга іншого роду: дізнатись щось більше про новоприбулих і вивести їх на чисту воду!
Витерши своє тіло махровим рушником, плетусь у свою кімнату за одягом. Я так поспішаю змити з себе весь бруд разом із запахом, що й не здогадуюсь прихопити з собою бодай білизну.
— А в разі чого… — шепочу, хапаючись за дверну ручку, і завмираю, наче бурулька на даху.
На тілі виступають мурашки від страху. Вони ростуть, наче дріжджове бабусине тісто на запашний хліб, не даючи часу на оцінювання ситуації.
У голові табун коней топчеться по моїх мізках тільки з однією думкою: а раптом хтось із дядечків прийшов по мою молоду душеньку?
Відсмикую руку від дверної ручки й, різко повернувшись, пробігаюсь кожним закутком ванної кімнати.
— Сушка для волосся, сміттєвий бак, рушник, пральна машинка… — на останній зброї, виключно для оборони, зупиняю погляд довше, ніж на інших. Розум вимальовує картинку, що я така сильна, наче Ксена — принцеса-воїн, і спроможна піднести залізну коробку над головою. А тоді сміливим, сталевим кроком піти до дверей, відчинити засувку, а потім і клямку одним поглядом чи правою ногою, адже я правша і ліва ніжка точно підведе. Потім ступити вперед, грізно гаркаючи, і, побачивши міську блоху, розчавити її, наче зерно соняха. — Дурепа, — подумки медалізую свою фантазію, поки коні в моїй голові голосно іржуть, і шукаю далі. — Освіжувач повітря! — пошепки викрикую й ледь не біжу до унітаза за рятівним освіжувачем повітря після смердючих процедур. — “Морська свіжість” — читаю на етикетці й хижо усміхаюсь. — Дядечка за кілометр буде чутно! Навіть старий пес вловить морський бриз! — ставлю “зброю” на край раковини, загортаюсь у рушник, міцно зав’язуючи його вище грудей, і, схопивши інвентар, промовляю зображенню у дзеркалі: — З Богом!
Два кроки — і я біля дверей. Поворот ключа у лівий бік. Два рази! Різкий ривок на себе, крок вперед! Заплющивши очі, тисну на кнопку розпилення, а з уст зриваються неочікувані слова:
— Отримай фашист гранату!
У легенях бушує бриз, а я ще й досі не розплющила свої очі. Страшно! Знаєте, власна фантазія — гірше ворога, а вона у мене така буйна, як бур'яни на нашому городі!
“Сцикло!” — проноситься в голові, і тільки це підштовхує мене розліпити повіки.
— М-да-а… — у моєму голосі частка іронії в сплетінні з розчаруванням, адже в кімнаті порожньо!
Прочинивши навстіж вікно у своїй спальні, знову плетусь у ванну кімнату, прихопивши з собою білизну та сукню. Заодно дякую собі та батькам за те, що дозволили переробити комору в персональну ванну кімнату!
Переодягнувшись, я починаю сушити волосся, одночасно радіючи, що моя сушка не з базару, де продають дешеве лайно за столичними цінами, а з магазину з нормальними цінами. Якщо увімкнути на всю потужність і направити на обличчя, то щоками так непогано тріпоче!
Заплівши біляве волосся у тугу косу, розглядаю себе прискіпливим поглядом. У голові чомусь спливає картинка з бойовим мейком, і до мене доходить абсурдність власних же думок, поведінки й того, що я вже не мале дівчисько. Я доросла дівчина, якій вже стукнуло двадцять три, з дипломом, але не роботою, і яка ще живе під батьківським крилом. Про свою нецілованість навіть думати не хочеться! Звісно, це не проблема, та й я над цим не зациклююсь. Єдине, над чим мені варто думати — робота й самостійність, а все решта — з часом.
Я люблю село, батьківський дім, працювати, але у дизайнерській справі я лечу, почуваючись пір’їнкою.
Як виявляється, все, що мені потрібно зараз — це політ, а не думки про хлопців з міста, які застрягли в багнюці й таким чином опинилися у моєму домі.
Маленькою дівчинкою я можу побути в думках чи наодинці з собою, та зараз не варто ганьбити свою сім'ю і себе.
Усміхнувшись, я зачиняю за собою двері і йду до сходів, щоб спуститись до малознайомих чоловіків.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно