Попелюшка з Франківщини - Марія Євтушенко
І поки я зайнятий своїми роздумами, а решта присутніх у їдальні людей перемовляються між собою, до нас приєднується Олена. І лише одного погляду на неї мені достатньо, щоб зависнути. Від скуйовдженого горобця, який, попри свою зовнішню крихкість, врятував трьох здорових мужиків, не залишилося й сліду. Вона помилася і переодяглася. Світле волосся заплетене в тугу косу, обережно, волосок до волоска. На обличчі ні грама косметики, втім, якщо вона і була, то злива все змила, а турбувати себе нанесенням макіяжу дівчина не стала. Шкіра на обличчі настільки гладка та оксамитова, що не потрібна жодна штукатурка. Попри середину літа, вона не виглядає засмаглою. Але й блідою теж. А в мене буквально руки засвербіли ковзнути пальцями по її щоках. Я стиснув кулаки, сховавши їх під столом. І миттю прийшов до тями. Ще не вистачало, щоб мої наміри зіпсували такий шикарний збіг обставин. Дівчат, з якими я можу добре провести час, у мене повно, а саме ця потрібна зовсім для інших цілей. Та й не люблю я білявок. Тим паче таких дрібних. Віддаю перевагу високим брюнеткам, зі смаглявою шкірою і поглядом, що спопеляє. А ще набагато розкутіших. Тому що Олена, помітивши мій погляд, ледь помітно червоніє та ховає очі.
Все це триває не більше кількох миттєвостей, і я сподіваюся, що ніхто з присутніх нічого не помітив. Однак, коли відводжу очі, одразу ж натикаюсь на зовсім недружній погляд. Як його там? А точно, Василь. Один із працівників ферми. Для мене дивно, що службовці вечеряють за одним столом із господарями. Я, наприклад, ніколи б не посадив за один стіл із собою хатню робітницю чи секретарку. Але в моєму домі мої правила, а у господарів цього — свої. Тож я відкинув цю думку на самому початку, як ми тільки-но увійшли до їдальні.
Я не збираюся боротися в поєдинку поглядів із цим Василем і просто повертаю голову в інший бік. Спостерігаю, як Олена допомагає матері, і у душі розливається тепло. А ще жаль. Адже у моїй сім'ї ніколи не було так. Не було таких душевних вечорів, коли все просто, але водночас розумієш, що жодних заморочок і не треба.
Ми розпочинаємо вечеряти. Господар будинку дає розпорядження працівникам, а я думаю, що це дуже зручно, коли не потрібно витрачати окремий час на планування наступного дня. А ще подібна відсутність субординації робить найманців і наймачів ближчими. Другі немов заряджаються переживаннями про справу роботодавця й активно беруть участь у всьому. Що робить їхнє ставлення до роботи більш особистим, а тому й більш відповідальним. Напевно. Завтра подивлюсь. Сподіваюся, у мене вистачить для цього часу. І досвіду для того, щоб умовити Олену поїхати зі мною. Від передчуття у мене навіть у кінчиках пальців поколює. Я вже бачу свою перемогу у суперечці з друзями. І уявляю вираз обличчя Альбіни, коли вона побачить зі мною Олену. Звісно це дитячий садок “Сонечко”, ясельна група, але до ломоти у тілі хочеться втерти ніс колишній нареченій, яка дружиною так і не стала.
Любі читачі! Щиро вдячні вам за підтримку, зірочки та коментарі! Сподіваємося, що історія Олени та Мирослава буде подобатися вам і надалі. Ми пишемо для вас!
З любов'ю, ваші Міка та Марія)
