Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

- Що? – тихо спитала Олена Володимирівна.

Її наче прикувало до стільця. Жінка зблідла, потім почервоніла, знову зблідла, і все це за якусь мить. Не можна було сказати, що перспектива розлуки з донькою порадувала її, як деяких батьків, що хотіли, щоб діти жили від них окремо.

- Але як же ж… - подав голос Сергій Петрович, не менш здивований. – У Василя ж однокімнатна квартира! Куди дітей? Ви ж не будете знімати квартиру!

Чоловік повернувся було до Данила, але так і не зважився сказати, що той міг би і допомогти сестрі. Котовський і так, наскільки я розуміла, досить серйозно допомагав і Дані, і батькам, тому не мав жодного бажання купувати їй велику квартиру.

- В мене є накопичення, - промовив Василь. – Ми  вирішили придбати квартиру в новобудові. Звичайно, спочатку доведеться витратити час на ремонт, і, можливо, ми не зможемо переїхати одразу з дітьми, тому будемо просити вас за ними подивитись, але… - він подивився на Аню і Яну, що притихнули і не зводили з батьків здивованого погляду. – То вимушена міра. Ми сподіваємось, що коли вся відповідальність ляже на нас, нам буде легше налагодити стосунки.

- Я повноцінно вийду на роботу, - підтвердила Богдана, - а не буду на півставки. Все одно, поки ремонт, дівчата будуть більше з бабусею та дідусем…

Я була вражена, з якою легкістю Богдана та Василь були готові перекинути відповідальність за своїх дітей на двох пенсіонерів, які й так допомагали їм, чим могли.

- Але нащо ж так радикально, - спробувала заперечити Олена Володимирівна. – Завжди можна почекати, може, заробити ще трохи грошей, трохи влаштуватись в житті, а тоді вже вилітати з сімейного гнізда…

- Ну ні, - досить грубо заперечила Богдана. – Дякую, але я в твоєму гнізді вже вдосталь насиділась. Дивись, Данька полетів у вісімнадцять, і ось скільки заробив! І від нареченої ти його в захваті, а до мене завжди претензії!

Ну не можу сказати, що ті претензії не мають підстав, звісно, я теж не уявляла, як можна до сорока жити з батьками під одним дахом і не соромитись того, що користуєшся їх грошима, їх допомогою, навіть не лишаючи їм альтернативи. Правда, якщо Богдана правда збиралась полишити на літніх батьків своїх дітей, то чому я дивуюсь?

- Ми вже питали дітей, - про всяк випадок вирішила відсікти всі можливі аргументи противників Богдана. – І вони зовсім не проти пожити з бабусею та дідусем. Правда, діти?

- Звісно, мамо, - відповів одразу за всіх трьох Андрій, як найстарший, і мені чомусь стало не по собі від думки, що дітям не дуже хочеться жити з рідною матір'ю.

Олена Володимирівна не промовила жодного слова. Вона була сильно засмучена, навіть очей на доньку не піднімала, тільки похмуро хилитала головою. Напевне, в цю мить жінка ледь стримувала сльози, настільки диким було для неї рішення Богдани.

Ніхто не ризикував заговорити. Навіть Віталіна, що ніколи не була ні толерантною, ні мовчазною, кусала губи, стримуючи бажання що-небудь ляпнути, справляючись з задачею не промовити жодної дурниці поки що успішно.

- Може, чаю? – порушив тишу Сергій Петрович, сподіваючись розбавити атмосферу.

- Тут не чай, - зітхнула Олена Володимирівна. – Тут заспокійливого би… - вона покачала головою. – Це ж треба… І не подумати, і… - вона махнула рукою.

- Так є заспокійливі чаї, - звернулась до жінки я, намагаючись якось її відволікти. – Мене Віталіна пригощала… Карпатським, - я застигла, раптом зрозумівши, що це дійсно було. Деталей я не пам'ятаю, але… пригощала ж?

Я відчула на язиці смак того карпатського чаю, такий дивний, наче то були якісь ліки. Але…

- Так? – здивувався Данило. – Пригощала карпатським чаєм? Це ж треба. А я щось не помітив, щоб ви пили чай. А чи не тоді ти його випила, коли ми працювали над проектом, а ти вийшла за кавою, щоб не заснути?

Я повернулась до нього, відчувши себе в ту мить самою останньою ідіоткою.

- Тоді, - прошепотіла я, і Котовський, здається, ледь стримався, щоб не розсміятись вголос.

- Який карпатський чай? – здивувалась Олена Володимирівна. – Вітася, ти привезла з собою? Так чому ж не сказала? Я люблю трав'яні чаї!

Судячи з того, якими бляклими, позбавленими життя в цю мить були очі Олени Володимирівни, плювати вона хотіла і на карпатський чай, і на Вітасю, просто намагалась заповнити дзвінку, жахливу тишу.

- О, так, - підтвердила я, не стримавшись. – Ще й такий смачний чай! Ось тільки я якимось чудом про нього забула.

- Мамо, - оживилась я, - а можна мені смачного чаю?

- Тобі не можна, люба, - відповів замість Богдани Данило, - це спеціальний чай, для дорослих. Таким маленьким дітям його не дають.

- Для дорослих? – вражено промовила Олена Володимирівна. – Це ж на яких таких травах той чай?

Хоча насправді дітям можна було не всі лікарські трави, та й взагалі це все дуже індивідуально, жінка, здається, правильно зрозуміла слова свого сина. Принаймні, здивування, що відбилась в нього на обличчі, говорила сама за себе.

Олена Володимирівна подивилась спочатку на мене, потім на Віталіну, потім на свого сина, явно думаючи, чи не спитати спочатку, що відбувається, але Данило підняв руки, наче здаючись.