Брехня - Надія Борзакова

Ми завантажились в ліфт, піднялися на пару поверхів. Коридор, яким носяться персонал лікарі та пацієнти. Гомін голосів, мелодія дзвінка чийогось телефону. В голові почало огидно гудіти, а всередині піднялася хвиля радості. Неприборканої радості людини, що вижила. Сльози навернулись на очі. Всі подумали, що мені боляче. Я ніяково переконувала, що ні, все добре.

Одномісна палата. Вид на панораму міста. У ньому теж кипіло життя. Хтось поспішав на роботу, хтось з неї повертався. Затори, лайки водіїв, офіси, що прокидались зранку. Звук працюючої кава-машини.

- Ех, кави б зараз.

- Не можна, дочка, - укривши мене ковдрою, сказав тато.

- А... Так, звичайно.

- Але трошки поїсти треба перед крапельницею, - включилась мама. Їсти не хотілось.

- Із задоволенням. Тільки якщо всі, хто ще не їв теж приєднуватися, - повернула голову до Артема. Той якраз стягнув з себе халат. Вид закривавленої сорочки оживив і без того все ще яскраві спогади. Артем вилаявся.

- Синку, ось перевдягнися, - мама квапливо простягла йому пакет з одягом. Коротко подякувавши, Артем зник у ванній кімнаті.

Потім все заговорили разом. Взялися клопотати навколо мене і втішати. Тато оголосив, що мені потрібен відпочинок, а я уточнила його необхідність для всіх інших. У підсумку в палаті залишилися тільки мої батьки і Оля. Мама розігріла в мікрохвильовці курячий бульйон для мене і якесь м'ясо з картопляним пюре, очевидно, для Артема.

- Мам, їдьте додому. Я в повному порядку, а на вас обличь немає.

- Давай-но поїмо, - проігнорувавши мої слова, мама піднесла до моїх губ чашку. Я зробила пару обережних ковтків, перевіряючи занудить мене чи ні. Після наркозу все ж пройшло менше доби, хто знає... Але все обійшлося і я, хоч і без апетиту, випила півчашки.

- Розумниця, - зі знайомою з дитинства інтонацією радісно промовила мама.

- Ваша черга - у нас домовленість, - хмикнула я.

- Так ми снідали.

- Я про відпочинок. Мій сніданок в обмін на ваш сон.

- Коли це ми так домовлялися? - нарочито насупився тато.

- Зараз і домовилися. Серйозно. Будь ласка. І Артема з собою візьміть...

- Я. Залишуся. З тобою, - промовив з ванної Артем. Відчинив двері і вийшов. Кульгаючи і навіть трохи похитуючись.

- Поїж, - я кивнула на тарілку. Ну, хоч в цьому прислухався.

Через кілька хвилин мені поставили крапельницю. Мама з татом дочекалися, поки вона закінчиться, потім тато простежив, щоб мені вкололи знеболювальне і вони все ж зібралися додому.

Ми з Артемом залишилися самі.

- Іди сюди, - він перемістився зі стільця на край ліжка. - Ні, лягай ...

- Вік, не можна. Твоя рана...

- Що їй буде якщо ти просто полежиш поруч? - я закотила очі. - Будь ласка ...

З хвилину сумнівів, і він обережно ліг на бік, обхопивши або скоріше тримаючи руку над моєю талією. Так хотілося його обійняти, але Артем ліг праворуч і єдина нині діюча рука була затиснута між нами. Тому я просто притулилася чолом до його лоба. І якийсь час ми просто лежали так, слухаючи подих і стукіт сердець одне одного, насолоджуючись теплом тіл. Його губи, зі стогоном зімкнулися на моїх. Ніжно, трепетно, ледь торкаючись. Великі гарячі руки чоловіка обпалювали шкіру крізь тканину ночнушки. 

Усередині прокинулося несамовите бажання, посилене небезпекою, пережитої напередодні. Стегном я відчувала, що воно взаємне. Біль, наростаюча сонливість і розсудливість відступали все далі, але Артем відірвався від моїх губ, ліву руку влаштував під своєю головою, а долоню правої цнотливо повернув на мою талію. Права рука. На його обручка є, а ось на моїй немає.

- Тьома, обручки...

Він підвівся. Витягнув з-під футболки ланцюжок, на якому були дві моїх обручки. Зняв їх, потім взяв мою руку і поцілувавши кожен палець, одне за іншим надів на безіменний.

- Так шкода..., - незв'язно пробурмотіла. Дія ліків недоречно посилилося. Я притулилася до плеча Артема і закрила очі. І вже майже крізь сон почула:

- Якщо кому шкодувати і доведеться, то тільки йому.

*****

Страшенно хочеться в туалет. Від цього і прокинулась. Годинники на руці Артема, що все ще спочиває на моїй талії показували за п'ятнадцять друга пополудні. 

Він сам міцно спав. Так не хочеться не тільки його будити, але і взагалі відсуватися навіть на міліметр, однак в організму інші плани. Що ж, руки-ноги і хребет цілі, можна встати і самостійно. Спираюся на здорову руку, роблю ривок вгору... піднімаюсь лише на кілька сантиметрів і буквально падаю назад, засліплена болем.

- Вік? Що? Погано?

- Ні, - ковтнула і змусила себе повільно зітхнути і видихнути. - Ні. Та поклич нянечку, будь ласка. В туалет мені пішки поки не судилося.

Звичайно ж ніхто нікого кликати не збирався. Артем взяв мене на руки і заніс до ванної. Завагався, але все ж вийшов. Зробивши свої справи, я вирішила спробувати встати самостійно. З сидячого положення вийшло краще. Голова закрутилася, і я квапливо сперлася здоровою рукою на стіну. Але напад досить швидко пройшов. Крок до умивальника. Блідий привид з розпатланим локонами в дзеркалі. Ліва рука на перев'язі з темної тканини, під нею і бретелькою кремовою ночнушки широка марлева пов'язка. Відриваю руку від краю умивальника, використаного для опори і торкаюся до все ще закручених локонів. Очі і ніс защипало від підступають сліз.

Весілля... Свято нашого з Артемом кохання. Вистражданого, пронесеного крізь довгі-довгі роки. А цей... Цей... Матірний лексикон проноситься в голові, але вибрати відповідне слово не виходить. Просто взяв і зіпсував його. Просто взяв і ось так легко змусив Артема, маму з татом, маленьку Ольку, Ігоря, Іру, інших пройти через весь цей кошмар. Ось так легко зважився вбити мене.

І ніби наяву я знову побачила той момент. Секунда? Дві? Рух позаду крайнього ряду стільців. Підкинута рука з пістолетом. Гуркіт. Біль. Безпам'ятство. Я могла померти! Якщо б не помітила, не обернулася, якщо б він прицілився краще, я б померла. Якби Ігор не взяв своїх людей, Дерек міг вбити ще когось. Артема! Олю! Маму з татом...