Брехня - Надія Борзакова
І про біль забула. Про фізичний, адже душевний в рази сильніший. Біль того, хто впився зараз в моє обличчя повним страждання поглядом почервонілих очей. У волоссі широке сиве пасмо. Це не обман зору! О Боже…
- Ось розумниця, - знову цей голос. Перевела погляд на друге обличчя.
- Дмитре Дмитровичу, - впізнала його власника. Сивочолий анестезіолог з мудрими очима один з небагатьох, з ким тато працював мало не з початку своєї практики.
- Він самий, - в цей момент з'явився тато. - Спляча красуня прокинулася. І цілувати не довелося. Ой вибач… Артем, так?
Артем не відреагував. Продовжуючи обережно тримати мою руку, ніжно торкнувся обличчя, провів по волоссю. Почула його нерівне, надсадне дихання, в якому звучали ледь стримувані сльози.
- Як почуваєшся, маленька? - тато.
- Пити, - схоже організм подав голос замість мене. Твердою рукою Артем підніс мені стаканчик з трубочкою. Охопивши її губами потягнула прохолодну, чудово смачну воду. Майже відразу почало нудити, і я перервалася.
- Розумниця, не можна багато, - тато теж погладив мене по волоссю. Повільно вдихнула і видихнула. Напад минув.
- Залишаю вас, - промовив тим часом Дмитро Дмитрович.
- Дякую, колего, - тато обмінявся з ним рукостисканням, - Артем, дай-но її огляну.
Хворобливе зусилля, яке знадобилося докласти Артему, щоб відпустити мою руку я відчула фізично.
- Вік, що трапилося пам'ятаєш?
- Весілля... Дерек..., - думати і згадувати ставало все простіше, а ось говорити ледь виходило.
- Запаморочення? Нудота?
- Ні.
- Плече болить?
- Трохи, - все ж зізналася.
- Зараз укольчик зробимо, - і вставивши в вуха фонендоскоп, став слухати серце. Потім з'явилася медсестра і виміряла мені тиск. Після поставила укол в вену.
- Як вона? - спитав Артем.
- Артем, все буде добре, - твердо відповів тато і повернувся до мене, - Куля пошкодила тільки м'язи, сонечко. Ти одужаєш дуже швидко.
- Ти мене оперував, так? - припустила.
- Нікому не міг довірити свою принцесу, - поцілувавши мене в лоб, тихо сказав, - Ну, відпочивай. Артем?
- Я залишуся з нею, - в його голосі метал.
- Гаразд, - видихнув тато після паузи. І вийшов.
- Тьома ..., - тільки зараз я помітила, що під одноразовим медичним халатом у Артема все ще весільна сорочка. Заляпана моєї вже потемнілою кров'ю...
Ступивши до ліжка, Артем сів на край і взяв мене за руку. Підніс її до губ і притиснувся ними до шкіри. Розгорнувши долоню, погладила його по колючій щоці.
- Тьома, я одужаю.
- Звичайно, маленька, - придушено прошепотів, - Звичайно...
Я хотіла сказати ще щось. Так багато всього. Заспокоїти, втішити. Але думки вислизали, ховалися в тумані. Він густий, в'язкий і розширювався все більше і більше. Біль відступав. Знеболююче! Точно, воно...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно