Брехня - Надія Борзакова
Навколо суцільна біла пелена. Непроглядна, крижана. Я бігла, точніше намагалася втекти. В'язнучи по коліно в глибокому снігу. Кричала щосили, але не лунало ні звуку. Задихалася від снігу, що сипав в обличчя, впивався в шкіру, немов сотні голок і від розуміння, що посеред снігової пустки я одна. Що Артема тут немає.
І раптом відчула тепло знайомих рук на своєму обличчі, почула його голос, що кликав мене по імені. Потяглася до нього з усіх сил, кожною клітинкою. Білосніжну пелену змінила темрява з вузькою яскравою смужкою в центрі.
Та розширювалася - боляче, дуже. Наче в очі піску насипали, а по лівому плечу туди й назад катався трактор з плугом та орав нутрощі ніби вони земля під посіви. Але все це зникло, коли я побачила обличчя Артема. Бліде, змарніле, спотворене стражданням. Серце стислося...
- …все добре! Це просто сон, - хрипкий голос.
- Так, - ковтнула. Позаду чоловіка побачила вікно за яким вже глибока ніч, - Тьома, котра година?
- Опів на третю. Тату покликати?
- Не треба... Тьома… Я так тебе кохаю, - вихопила із загальмованого підсвідомості най-най важливе. І знову накотила темрява.
Мене розбудила тиха розмова. Вона проникла в якийсь черговий тривожний сон, розчиняючи на щастя його зміст в пам'яті.
- А я сказав нехай вона ще трохи поспить! - Артем дуже-дуже злий.
- Послухайте мене, будь ласка! За правилами необхідно отримати показники до обходу...
- Це ти мене послухай...
- Які там показники? - о, голос звучав уже на багато краще. Слабкий, але хоч чіткий. Ковтнула сухий клубок у горлі. М'яке свіло білий не різало очі, а в голові прояснилося. Як же добре...
Артем загрозливо навис над якимось молодим чоловіком в медичній формі у підніжжя ліжка. Той майже такого ж зросту і статури, але молодший років на п'ять. Важливість, якої сповнена вся його поза нівелювалася очевидним переляком на обличчі. Позаду чоловіків я побачила стіл і монітор комп'ютера. Сестринський пост! Ну, звичайно - я ж швидше за все перебувала в реанімації.
- Віка, - Артем накульгуючи підійшов до узголів'я. Ранкове світло ще більше підкреслювало те, наскільки він втомлений і змучений. Безсонною ніччю, болем і страхом за мене. - Як ти?
- Нормально, - біль в плечі, що прокинувся разом зі мною, відступив на другий план.
- Вікторія Єгорівна, мені потрібно виміряти вам тиск і температуру, - молодий чоловік підійшов до іншої сторони ліжка, - Ось, поставте, будь ласка ....
- Я сам, - прошипів Артем. Взяв з рук медика термометр і обережно поставив його мені під пахву. За кілька секунд пролунав сигнал. На маленькому екрані 37,5. Що ж, цілком нормально після операції.
- Трясця тобі!
- Тьома, це абсолютно нормально, - взяла його за руку. Та була дуже холодною. Інстинктивно я потягнулася і лівою рукою - спробувати хоч трохи зігріти. Перев'язь втримала її трохи пізніше, ніж у плечі буквально вибухнув біль. Я зціпила зуби, але через них все одно прорвався стогін.
- Єгора поклич! - нервово кинув Артем, схилившись до мене. Хлопець з очевидною радістю випарувався за двері. Думка про те, як йому було в компанії Артема ці кілька годин викликала мимовільну посмішку. Бідненький медик... Або, може, він чимось завинив і саме тому його приставили до мене прекрасно знаючи, як поводитиметься Артем.
- Що? - він теж посміхнувся. Зовсім трошки.
- Бідний хлопець. Я аж звідси пір чую, як стукають його зуби. Не соромно тобі ображати маленьких, а? Уявляю, що ти йому казав...
У цей момент в палату вихором влетів тато. Побачивши, що зі мною все гаразд він сповільнився так різко, що хлопець, який біг пзаду, майже налетів на нього.
- Ой вибачте!
- Привіт сонечко! Як почуваєшся? - відмахнувшись, запитав у мене тато.
- Краще, - чесно відповіла я.
- Температура у пацієнтки 37,5 градусів. Артеріальний тиск заміряти не встиг...
- Обхід за розкладом о восьмій нуль-нуль. За десять хвилин. У вашій палаті один єдиний пацієнт і ви все одно не встигаєте зібрати необхідні дані?
- Я ... Я, - залепетав хлопець.
- Можете бути вільні, я сам, - і хлопець квапливо ретирувався.
- Тату, він не винен, - поспішила заступитися я, - На заваді стали обставини.
- Цьому вічно обставини якісь заважають. То п'янки-гулянки, то ще що, - беззлобно буркнув він.
Потім зміряв мені тиск, записав показники, оглянув і обробив шви.
- Цілком можемо і в палату перебиратися, - резюмував після - Зараз тобі кров візьмуть, а я поки каталку притягну ...
- Я сам її віднесу.
- Ти сам ледве на ногах тримаєшся, - відрізав тато. - Крім того їй так буде боляче.
Контраргумент. Прийшла медсестра і взяла мені кров з вени. Ледве вона пішла, привезли «каталку». Інвалідне крісло. Я здригнулася жваво відчувши почуття Артема, хоч хлопець і не подав виду.
Тільки-но ми опинилися за дверима з написом «Реанімація», нас обступили рідні. Всі тут. І всі ще в сукнях і костюмах. Жахливо втомлені і нещасні. Очі мами і Олі почервоніли від пролитих сліз. Бідні мої...
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
