Мій супер сусід - Аріна Вільде

Я не відповідаю, так само сиджу на холодному кахлі, сховавши голову на колінах і ковтаючи сльози.

- Ну годі тобі, не плач, га? Я трохи погарячкував. Невже й справді в зека цього втріскалася? - Він несміливо торкається моєї голови, втішаючи.

- Ні, - реву, намагаючись повірити у власні слова. Не можу ж я зізнатися, що така ідіотка і втріскалася... як його там? Змій? - Просто прикро.

- Найголовніше, що з тобою все добре. І пробач мені, безглуздо було розраховувати, що все обійдеться. Я був надто самовпевнений, та ще й не думав, що вони дізнаються про твоє існування.

Ми мовчимо. Діма сідає біля мене, а я все ще не можу прийти до тями.

- А це правда... правда, що Влад злочинець?

- Так.

- А він... когось убивав? - Відчуваю, як у грудях завмерло серце в очікуванні відповіді.

– Я не знаю, але обов'язково з'ясую. Обіцяю, він отримає за заслуги і ти його більше ніколи не побачиш.

Я заплющую очі і намагаюся зрозуміти: чи я буду щаслива, якщо більше ніколи його не побачу? Іду в кімнату і думаю про це, хапаю валізу, яку встиг зібрати Влад, і думаю про це. Сідаю до незнайомої машини, яка везе мене в невідомому напрямку, і думаю про це. Заходжу до невеликого будинку, падаю на диван, засинаю, але, здається, навіть уві сні думаю про це.

- Владе, - видихаю, і з очей знову котяться сльози.