Катастрофа для мільйонера - Альма Лібрем

Вигляд у Андрія вмить став дуже самовдоволеним.

— Привіт, — промовив він, махнувши рукою. — Лесю, нам саме треба поговорити! Добре, що я тебе нарешті застав!

— Погано, що ти не пішов до біса ще першого разу, коли я тебе туди послала, — буркнула я роздратовано. — Чого ти від мене хочеш? Чи я тобі китайською сказала, що тебе бачити не бажаю? Здається, я була дуже красномовною.

Коли я застала Андрія з іншою, моєму обуренню не було меж. Та найгірше було те, що тією самою “іншою” виявилась моя начальниця.

Звісно, про те, щоб продовжувати працювати на неї, навіть не йшлося. Я втекла з роботи в максимально короткий термін. Пощастило, що жінка, оцінивши мою мудрість — я навіть не намагалась видерти їй волосся, а з моїм запальним характером це дорогого вартує! — дала мені хороші рекомендації. Однак на ринку праці і так мало нормальних посад, тож…

Зараз я активно шукала роботи.

І от. Прийшло. Якого дідька?!

— Я вважаю, — Андрій зупинився у Кирила за спиною і виглядав з-за неї, — що нам все-таки варто поговорити, Лесю. Чоловіче, ви хто? Ви мені заважаєте. Я у важливій справі.

— Він теж у важливій справі, — запевнила я колишнього.

— Важливішій, аніж твоє кохання?

— А він і є моє теперішнє кохання, — ляпнула я.

Язик мій — ворог мій, це навіть не приказка, це реалії мого катастрофічного життя. Кирило ошаліло заморгав, не знаючи, як реагувати на сказане, Андрій поперхнувся та сказав:

— Кохання? Ми з тобою посварились лише місяць тому, і ти вже когось собі знайшла!

— Ото я повільна, правда? Ти ж на запасному аеродромі своїм літачком паршивим паркувався, коли ми разом були, — фиркнула я.

— Не вірю, — Андрій спробував посмикати Кирила за плече. — Хто ви такий?! Відійдіть від моєї нареченої, мені треба з нею поговорити!..

Я зітхнула і, вирішивши, що гірше вже точно не зроблю, бо куди там гірше, повисла у Ладорського на шиї і міцно поцілувала його в губи.

Було страшно, що Кирило мене просто відштовхне, і все, на цьому закінчиться моя конспірація, але ні. З якої б причини Ладорський не прибув сюди, зараз він міцно обійняв мене за талію, пригорнув до себе і відповів на поцілунок, мов справжній клубок пристрасті, полум’яний чоловік. Я охнула кудись йому в губи, подумки прокляла себе за дурний вчинок і… Відчула, що він поглиблює поцілунок.

Ох, мама мія!

Це було схоже на вибух. Його гарячі руки на моїй талії, його язик, що ковзнув мені до рота, жар його дихання, його близькість, те, як він втискав мене в своє тіло, як гладив по спині, міцно-міцно… Я геть забула про існування Андрія. Обвила руками шию Кирила, запустила пальці в його густе каштанове волосся, насолоджуючись тим, яким воно було м’яким…

— Зрадниця! — кинув на фоні колишній і задріботів сходами назад.

Здається, наша розмова відмінялась.

Аж коли двері під’їзду знов гримнули, підтверджуючи, що Андрій пішов, я нарешті відлипнула від свого гостя і, розуміючи, що треба щось сказати, ляпнула:

— Що це тільки-но було?

— Уявляєте, пані Катастрофа, — хитнув головою Кирило, — маю те ж саме питання.

— Йой, — зітхнула я. — Це був мій колишній.

— Ага.

— І мені вельми хотілось послати його до біса, а він все не шлеться. Він мені зрадив, і мала ж я поставити його на місце.

— Так.

— А воно все ходить і ходить миритись. Ну, я і подумала, якщо поцілувати гарного мужика, то, може, він лишить мене у спокої.

— А я? Гарний мужик?

— Зовні — так, — кивнула я. — А характер — таке собі. І над вихованням треба попрацювати.

— Навзаєм.

— Я ж кажу. Попрацювати над вихованням.

Я відступила вглиб квартири і спробувала прикрити за собою двері, але Кирило притримав їх, знову не даючи від нього втекти.

— Чекай, — хитнув головою він. — Я хочу, щоб ти на мене працювала. Мені намагались нав’язати одну помічницю, а я не маю бажання приймати її на роботу. Сказав, що вже взяв тебе. Умови ти знаєш, здається, претендувала на ту вакансію. Приходь завтра на роботу. На дев’яту. Згода?

Я подивилась на нього. Згадала наші сварки. Потім — поцілунок. Тоді подумала, що Іванка ж коли з чоловіком познайомилась, у неї теж не все квітами встелено було… Та й стосунки стосунками, а мені гроші потрібні. Не хочеться якось витрачати різдвяне бажання на “Санта Клаусе, заплати за мене комуналку”. Чи за цим звертатись до Святого Миколая? Чи… А, яка різниця!

— Згода, — видихнула я. — Завтра буду. О дев’ятій.

Чим я, зрештою, ризикую? Нічим! А роботу матиму, ще й хорошу. То й нема чого морочити голову собі та людям.

Хоча, судячи з того, як підступно посміхався Кирило, не таке вже воно й “хороше”, те, на що я так по-дурному погодилась…