Мій супер сусід - Аріна Вільде

- Ага. - Після його слів мене наздогнала гостра ностальгія. По дитинству, по нашій родині та по бабусі, яка ночами розповідала мені казки, коли я довго не могла заснути.

- І чому фантики від цукерок видалися тобі підозрілими?

- Я знайшла їх у себе в квартирі, - знижую голос до шепоту, наче хтось міг нас підслуховувати. - Мене не було вдома цілий день, а вранці, коли я прокинулася, помітила їх у коридорі. А ще деякі речі не були на своїх місцях.

- Може, мама приходила, поки тебе не було вдома?

– Ні. Вона приїжджала вранці, але одразу ж поїхала. Я знаю, що це можна прирівняти до того, як п'ятирічна дитина доводить батькам, що у неї під ліжком монстр, але мені якось не по собі. Думаю про всяк випадок кілька днів переночувати у су... у сусідки.

- Так і зроби, - зітхає він і бере паузу на кілька секунд. - Я тобі зараз дещо розповім, тільки без паніки, гаразд? І матері не кажи, бо влаштує істерику і одразу ж побіжить у поліцію.

- Окей, - Мені дуже-дуже не подобається його тон.

- Загалом, я зараз веду одну справу, пов'язану із серйозними людьми, і нарив на них дещо. - Діма знову замовкає, ніби намагається зібратися з думками, я ж розумію, що до сих пір навіть не знала, чим він займається. Думала, що досі служить у якійсь військовій частині й мотається у відрядження. – Ці люди хочуть, щоб я зам'яв справу, пропонували мені гроші, погрожували, але я не пішов їм назустріч. А зараз... Загалом, Кіро, за тобою цілодобово стежить моя людина, і за кілька днів я приїду в місто, сховаю тебе  на якийсь час і поїду, коли все вляжеться. Ти зараз моє слабке місце, і поки мої хлопці будуть робити свою роботу, ми заляжемо на дно.

- Стривай. Ти хочеш сказати, що мені загрожує небезпека? - Від цієї думки по всьому тілу проходить тремтіння.Озираюся на всі боки, очікуючи, що будь-якої миті може вискочити той самий хлопець з пістолетом і взяти мене в заручники.

- Кіро, я не дозволю нікому образити тебе. Зараз йди додому. І не бійся, з тобою нічого не станеться. Моя людина завжди десь поряд. Закрийся в квартирі та ночами нікуди не ходи. Два дні, і я буду в тебе, зрозуміла?

- Т-так. - упираюся спиною об стіну, намагаючись усвідомити те, що мені розповів Діма. - А ці люди... ти думаєш, це вони були в мене в квартирі, і вони стежать за мною?

- Я не знаю, сонечко, - після невеликої паузи відповідає він, - але краще перестрахуватися, правда?

- Ага.

- Якщо щось помітиш, одразу ж дзвони мені. І не бійся, тебе охороняють.

- Добре. Я не боюся. - Я намагаюся взяти себе в руки, прощаюся з Дімою і з побоюванням піднімаюсь сходами.

Не пам'ятаю, як дісталася додому, не пам'ятаю, як роздягнулась і залізла під ковдру. Мені раптом стало дуже страшно. За себе, за Діму та навіть за Влада. А що, якщо нападуть, коли ми гулятимемо? Що, коли поранять його?

Так хочеться побачитись з ним. Сховатись у його обіймах від усіх небезпек і почути, що все буде добре. За ті години, що ми не бачилися я встигла шалено скучити за Владом.

Декілька хвилин дивлюся на стіну, що розділяє наші квартири, стукаю в неї кулаком, але у відповідь тиша. Напевно, ще не повернувся із роботи. Дивлюся на годинник, обходжу квартиру, перевіряючи, чи я замкнула всі вікна, вкотре впевняюся, що вхідні двері зачинені на всі замки, і знову повертаюся до спальні. Лежу в тиші, намагаючись думати про Влада, а не про хлопця з пістолетом і про те, що мене могли вбити, але викинути ці думки не так легко.

Кидаю погляд на Жоржа, який повзає у тераріумі, і випускаю його на волю. Мабуть, варто було завести собаку. Ротвейлера. Або вівчарку.