Невипадково - Стейсі Браун
Я обертаюсь і бачу Беннета, що дивиться по сторонах, шукаючи мене. Наші погляди зустрічається й хижа усмішка, що зводить мене з розуму, з’являється на його обличчі. Він прямує крізь натовп спокійно й впевнено. Наче хижак, що наближається до своєї здобичі. Приковуючи увагу всіх оточуючих, він підходить ближче. Та не встигаю я нічого відповісти, як він впивається в губи поцілунком. Дуже пристрасним, але в той самий час достатньо стриманим.
Тілом пробігає струм, та я швидко приходжу до тями, й помічаю безліч здивованих очей на нас. Відсторонившись трохи від нього, я відчуваю себе ніяково. Здавалось, люди навколо нас завмерли. Деякі з них відвернулись, ловлячи мої збентежені погляди на собі. Та більшість спостерігали за кожним нашим рухом. Беннет владно охопив мою талію. Його зовсім не бентежила увага присутніх.
- Тепер ти вже не таємнича незнайомка, - весело заявила Сем, а потім подивилась на Беннета, - Привіт.
- Привіт. – відповів він, - ми раніше не зустрічались?
- Коротка у вас пам'ять містер Браун, - кепкуючи відповіла вона, - якби не я, вам би не пощастило танцювати з цією леді на балу.
- Беннет, це моя подруга Сем, - я вирішила втрутитись в розмову.
- Тепер пригадую, - весело промовляє Беннет до неї, - за танець з цією чарівною леді - окреме дякую.
Він ніжно дивиться на мене і я тану в його волошкових очах.
- Піду я шукати сенсації, - каже Сем, - та схоже, що вашу сенсацію в цьому залі вже ніхто не переплюне.
Ми прощаємось. Сем залишається, а ми виходимо з музею, тримаючись за руки. Тепер я розумію, що подруга права і тепер ні для кого не секрет, що таємнича незнайомка - це я. Коли прямуємо до парковки, я стурбовано зауважую:
- Завтра з’являться нові заголовки з нашою участю.
- Тебе це бентежить? – зацікавлено питає.
- Не зовсім, просто незвично відчувати на собі стільки уваги.
- Все одно журналісти колись би побачили нас разом, - його усмішка стає ширшою, - до того ж, я не міг втриматись, коли побачив тебе.
Дух перехоплює від його слів. Дивлюсь на нього й не можу намилуватись. Йому так легко змусити мене відчувати щастя. Але страшно, як мало мені потрібно для цього. Просто щоб він був поруч.
Сідаємо в машину й рушаємо.
- Як ти дивишся на те щоб сьогодні знову обійтись без ресторану, а замовити щось додому? – цікавиться.
- Я не проти.
- А заночувати в мене? – хижо всміхається.
- Можливо. Та мені потрібно взяти деякі речі з дому. Може заїдемо?
- Без проблем.
Чомусь згадую сьогоднішню неочікувану зустріч і вирішую дізнатись більше про Люка:
- До речі, я сьогодні зустріла твого приятеля в своєму будинку.
- Якого приятеля? – питає.
- Люка… пам’ятаєш, того, з яким ти посварився на маскараді?
Важко було не помітити як Беннет напружився. Міцно вчепився в кермо й мені здалось що навіть вени на його шиї стали більш видимі.
- Такер… - зчепивши зуби, тихо промовляє, а мене починає лякати його реакція, - ти бачила його в своєму домі?
- Так, - розгублено відповідаю.
Він нічого більше не говорить. Дістає свій телефон й щось пише, періодично відволікаючись на дорогу. Я боюсь промовити й слово, бо якщо він буде відволікатись від дороги ще й на мене, навряд чи це скінчиться добре для нас обох. Та за кілька секунд він відкладає телефон й рівним тоном промовляє:
- Сьогодні не вийде заїхати до тебе. Давай краще зупинимось біля якогось магазину і купимо все, що треба.
- Беннет, що відбувається? – його напруга передалась і мені, бо я не часто бачила його таким серйозним й зосередженим.
- Тобі нема про що хвилюватись.
- І все ж таки, твоя реакція змушує мене хвилюватись.
Він мовчить певний час. Та я не зводжу з нього погляд в очікуванні відповіді.
- Ти бачила, що у нас зовсім не дружні стосунки. І на те є певні причини. Все, що ти маєш знати - це те, що тобі слід триматись якнайдалі від нього.
- Я й не шукаю з ним зустрічі, – заперечую, бо відчуваю нарікання в його голосі.
- Але він шукає зустрічі з тобою. – він якось дивно подивився на мене. В його погляді одночасно поєднувались суворість та турбота.
Я намагаюсь обдумати все сказане ним, але все одно питань більше ніж відповідей.
- Чому мені не варто їхати додому? – все ще намагаюсь розпитати його.
- Спочатку мої хлопці перевірять квартиру, а потім поїдеш якщо захочеш.
- Перевірять? Що саме?
- Не знаю. Може він прослушку в тебе десь залишив. Він не просто так до тебе приходив.
- Він сказав, що у нього друг в моєму будинку живе, – пояснюю.
- У таких як він немає друзів, - його слова лякають мене ще більше.
- Що йому потрібно? – схвильовано питаю.
Беннет певний час думає над питанням, а потім промовляє:
- Поки не знаю.
Але я дивлюсь на нього і яким би гарним актором він не був, я помічаю, що зараз він мені не каже правду. Та я не наполягаю, бо розумію, що він не збирається ділитись зі мною подробицями.
- Нікі, не бійся. – бере мене за руку, - я нікому не дам тебе образити.
Його долоня незвично холодна. Ніколи раніше я не відчувала такий холод від нього. Хоча в машині досить тепло. Його слова розслабляють мене, але внутрішня тривога все одно сидить десь глибоко й нікуди не зникає.
Анонс наступного розділу уже в інстаграм:
stacy.brown.writer