Мій супер сусід - Аріна Вільде

Вона не пускає запізнілих і валить прогульників. І жодні мільйони не допоможуть потім скласти у неї іспит.

Будильник стоїть на повторі та дзвонить через кожні п'ять хвилин. Я обіцяю собі, що ще трохи, ще хвилинку і вилізу з такого м'якого і привабливого ліжечка, але ні, це сильніше за мене.

Коли розумію, що проспала остаточно, - кулею вилітаю з-під ковдри, швидко натягую перший одяг, що попався під руку, чищу зуби і, на ходу кусаючи булку, мчу на вихід.

Півгодини до початку пари.

Я просто зобов'язана встигнути, третій прогул – і можна забути про допуск до здачі дипломної роботи.

Але незважаючи на те, який жах вселяє в мене Бурихіна, повз двері сусіда спокійно пройти не можу.

Заздрість – страшна штука.

Він десь там солодко спить, поки я з мішками під очима і хворою головою повинна розумно відповідати на хитромудрі запитання Тетяни Семенівни.

Зволікаю лише кілька секунд. Запихаю в рот залишки булки, переконуюсь, що на сходовому майданчику нікого немає, підходжу до його дверей і припадаю вухом до прохолодного металу, намагаючись вловити ознаки життя по той бік від нього.

Тиша. Ну, точно спить! Він же допізна футбольний матч дивився.

Підношу вказівний палець до дзвінка, ще раз злодійкувато оглядаюся навколо - для підстраховки - і з усієї сили тисну на кнопку.

Демон усередині мене прагне помсти, прагне вибити до біса ці двері і затопити квартиру. Бажає подивитися на зухвалу пику любителя футболу та поросячого вереску і пристрелити його словесною суперечкою.

Але все, що можу зробити, - влаштувати сольний концерт дзвіночків і парочку раз від душі вдарити ногою по дверях.

Знову прислухаюся. Тиша. Тільки збираюся повторити свої маніпуляції, як чую якусь метушню за дверима.

- Та йду, йду, - звучить десь там глухий голос, і я, перестрибуючи через дві сходинки, мчу вниз сходами. Навіть настрій піднявся!

***

Поки їду в тролейбусі, тримаюся з останніх сил, щоби не заснути. Тому що прокинутися можна без телефону, грошей та десь на кінцевій зупинці в іншому кінці міста. Таке зі мною вже бувало, і цей досвід повторювати вдруге я точно не збираюся.

На кожній зупинці до тролейбуса заходить бабка з тачкою або величезними баулами в руках. І так кожного дня. Я завжди запитую себе: куди вони їдуть у таку рань, а головне - для чого?

І ще одне питання роздирає мене на частини: що вони перевозять у своїх необ'ємних сумках?

Розчленовані трупи? Морквину? Металобрухт? Картоплю?

У стареньких є одне непорушне правило:  хоч би як був забитий транспорт, вони обов'язково протиснуться в передню частину і будуть загороджувати всім прохід. Навіть якщо ззаду є вільні місця – все одно підуть уперед. Рекет.

Іноді мені здається, що це всесвітня змова: вони складають розклад, хто в який день і на якій зупинці сяде в тролейбус чи трамвай, щоб віджати якомога більше вільних місць.

Думки від бабусь знову повертають у бік сусіда.

Образа і злість прагнуть помсти, але нічого розумного придумати не можу.

Накидати сміття під двері? Написати під вікном "у тридцять п'ятій квартирі живе виродок"? Розпустити по дому чутки, що він  нетрадиційної орієнтацї?

Ні, занадто по-дитячому, тут треба щось витончене. Таке, що він запам'ятав би все життя. Особливий сюрприз.

Дістаю телефон та пишу: "Як дістати сусіда". Переходжу за посиланням і з такою цікавістю  читаю статтю, що майже проїжджаю свою зупинку.

Несуся до дверей, які повільно зачиняються, і вистрибую з тролейбуса в останню хвилину. Відчуваю, як впечатуюсь прямо в чиюсь спину, але, на щастя,  не падаю лицем в асфальт.

- Гей, обережніше, - чую роздратований голос і застигаю.

Кого-кого, а його я впізнаю з мільйона.

Влодимир.

Звісно, ​​це він. Чому б і ні? Чому б не зіткнутися з ним саме того дня, коли на голові «півні», на ногах старі кеди, а на грудях майки напис: «Не підходь, бо загризу»?

Я збираюся прослизнути повз нього так, щоб він не встиг і поглядом мазнути в мій бік, але ні, закон підлості ще ніхто не скасовував.

- Слухай, а у нас випадково немає спільних лекцій з фінансового менеджменту? - Запитує, розглядаючи мене з ніг до голови. – Здається, я тебе бачив раніше.

Я завмираю, навіть забуваю, як дихати. Невже запам'ятав? Невже сподобалася? Дивлюся на його ідеальні риси обличчя та не можу відірвати погляд. Серце гуркотить, у голові справжній ураган, і я досі не можу повірити, що ми розмовляємо. І те, що першим розмову завів він.

- Гей, ти чого? - махає рукою перед моїм обличчям.

- А-а-а, я... я замислилась. Так, гадаю, ми бачилися на лекціях. - Чому побачивши його я перетворююся на справжню мямлю?

- Ясно, ну тоді побачимось. - Та пішов. Ось так просто - розвернувся і пішов геть.

А як же попросити номер телефону? А як же запросити на побачення? Невже я справді так убого виглядаю? Розгублено оглядаюся на всі боки, але Вови вже й слід пропав.