Мій супер сусід - Аріна Вільде

Влад іде поперед мене, і я невідривно стежу за кожним його рухом. Вивчаю поглядом його широку спину, милуюсь ходою і не можу перестати дивитися на його дупу.

Ми зупиняємося біля чорного позашляховика, і я вперше по-справжньому замислююся про те, що настав час дізнатися хто він і де працює. Таку машини на середньостатистичну зарплату не купиш.

Із захопленням оглядаю відполірованого монстра і розумію, що він коштує дорожче за мою квартиру. Здається, Влада потішила моя реакція на його машину, він усміхнувся і, зображуючи саму галантність, відкрив переді мною передні пасажирські дверцята.

- Дякую, - вимовляю зніяковіло, відводячи від чоловіка погляд, ніби це не з ним я здригалася від оргазму ще вчора вночі.

Усередині пахне натуральною шкірою та... кавою. Помічаю білий стаканчик з кавою, що давно охолола, в тримачі для напоїв і сліди червоної помади на ньому. В одну мить мене ніби прибило до місця. Намагаюся відвести погляд від червоного, але не виходить. Відчайдушно хочеться відчинити дверцята та втекти, але машина вже виїжджає з паркінгу.

- Кіро, - кличе мене Влад, і, здається, вже не вперше.

– А?

- Все добре? - Відриваю погляд від доказу зради та дивлюся на чоловіка.

- Так, все нормально. - Обхоплюю себе руками і відвертаюсь до вікна. Від образи та болю хочеться плакати, але я тримаюся з останніх сил. Влад не вартий моїх сліз, не вартий. Він набагато старший, а я ще навіть університет не закінчила. Він нічого мені не обіцяв. Ми зовсім різні.

Подумки проклинаю той день, коли він оселився в сусідній квартирі, і борюся з бажанням вилити решту кави йому на голову.

- Ви, жінки, такі жінки, - зітхає він, змушуючи мене таки відірватися від споглядання машин у сусідньому ряді, думок про те, який спосіб краще підійде для вбивства такого здоров'я, і ​​звернути на нього увагу.

Він усміхається, однією рукою тримає кермо, а іншою - той самий стаканчик. Мабуть, я надто відверто витріщалася на нього і спалилася.

- Христина – дочка мого боса. Дуже проблемна дочка. Вона втекла від нареченого, а мене попросили доглянути за нею.

– Схоже на сюжет бразильського серіалу. – І це не сарказм. Невже він думає, що я повірю в цю лабуду?

- Кіро, я не брешу. Давай ти не забиватимеш свою прекрасну голівку цими безглуздими підозрами та припущеннями, а краще скажеш мені, куди хочеш. Виконаю будь-яку примху в радіусі ста кілометрів. - Він повертає стаканчик у тримач, а його рука лягає на мою ногу, пробираючись під спідницю, через що мені відразу ж хочеться розвести ноги в різні боки і відчути його пальці під вологими трусиками. - Хоча, якщо чесно, мені до чортиків хочеться припаркуватися в якомусь провулку та стягти з тебе одяг.

Розумію, що він чекає від мене згоди. Але ні, я хочу побачення. Справжнісіньке, повноцінне побачення. Можна навіть без квітів. Хочу подивитися на справжнього Влада, хочу зрозуміти, чи має він ще якийсь інтерес до мене, крім сексу.

- Хочу у Луна-Парк.

- У Луна-Парк так у Луна-Парк, - зітхає він, втискаючи педаль газу в підлогу і ніжно погладжує мою ногу. А на мене знову накочує хвиля страху. Не хочу, щоб усе закінчилося так, як із Вовою. Не хочу знову залишитись із розбитим серцем.

Косо поглядаю на чоловіка, на те, як зосереджено він веде машину, і переконую себе, що він зовсім інший. Я відчуваю це. Серце не бреше. І Христина... Вона лише дочка його боса.