Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Очі невпинно бігають за спини журналістів, за камери операторів, шукають коханого. Але його ніде нема.

Коли дизайнер завершує обов'язкову частину після показної вечірки, я ледве можу ворушити ногами. Як тільки-но переступаю поріг гримерної, мені відразу допомагають зняти з плечей гігантські крила, розшнуровують тугий корсет.

Розминаю закляклі м'язи, роблю нахили, доки плетуся до найближчого вільного стільця. Знімаю тісні туфлі. Муркочу від задоволення, ставлячи опухлі ступні на бетонну підлогу. Холод приємно остуджує розтерту шкіру.

Дивлюся на свої закривавлені п'яти, торкаюся пальцями водянок на мізинцях. Зітхаю від туги та тягнуся за перекисом водню та ватяними дисками.

— І навіщо ви моделі щоразу так мучитеся? Не розумію.

— Щоб тобі було на що подивитись, Горський, — заклеївши пластиром проблемні ділянки, я шкутильгаю до своїх речей. Кинувши суворий погляд на молодшого брата Назара, чекаю, поки той відвернеться.

І хоча я досить звикла перевдягатися на очах у гримерів, візажистів, охорони та іншого персоналу показів, я не збираюся робити того ж перед близьким родичем чоловіка. Це все ж таки якось неправильно та дивно.

— Що ти тут робиш, Ілля?

Одягнувши футболку та штани, я з жахом дивлюся на своє відображення. Не менше ніж годину доведеться змивати весь цей щільний грим.

— Назар попросив відвезти тебе додому.

— А сам він куди подівся? — зриваю з очей накладні вії, розтираю олію по білій помаді, яка в’їлася у вуста.

— Сказав, на нього чекають термінові справи в офісі, — знизавши плечима, ділиться Ілля.

Молодший брат чоловіка підморгує моделям, що проходять повз, та у жартівливій формі просить дати йому свої номери телефонів. Він не помічає, як я хапаюся за стільницю руками від чергового нападу слабкості.

Тож в офіс він поїхав. Негідник.