Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Коли я закінчую із прибиранням – Іван уже спить. Я важко зітхаю. Я приготувала йому сюрприз до дня народження.  Купила гарний чорний комплект білизни, але вдягати вже нема для кого.

Він зняв одяг і кинув прямо на підлогу, не в змозі скласти у шафу. Я піднімаю його штани, промацую кишені та знаходжу в одній з них годинник. Марка не дешева, хто міг подарувати це йому? На роботі?Чи сам купив?

Кручу річ у руках і помічаю на кришці гравіювання. "З пам'яті не стерти ніколи". Напруга, яка відпустила мене, знову повертається. Я обережно повертаю годинник у кишеню штанів, потім виходжу в коридор. Його куртка на вішалці, я тихенько, щоб не видавати зайвих звуків, прикриваю двері до спальні і починаю ритися в усіх його кишенях.

Поводжуся безглуздо, знаю, у мене начебто й не було  ніколи приводу ревнувати чи підозрювати Івана в чомусь, але якесь шосте почуття нашіптує, що відбувається щось недобре. Ось прямо зараз.

Доходить до того, що я зазираю навіть у його гаманець. Перебираю купюри та зім'яті чеки і завмираю. Серце гуркотить у грудях. Іван купив три дні тому у ювелірному магазині дорогі сережки. Чек є, а сережок немає.

Руки тремтять. Я від нього подарунків не отримувала. То де ж вони?

Повертаю назад гаманець. Сон, як рукою, зняло. Потім іду до вітальні. У нього у шафі там вбудований сейф. Іван зберігає там важливі документи, гроші на екстрений випадок. Намагаюся згадати, куди він міг поставити ключа. Тихенько по черзі висуваю ящики і нарешті знаходжу під обкладинкою його улюбленої книги.

Тремтячими руками не з першого разу потрапляю в замкову щілину. А коли відкриваю сейф і знаходжу там коробочку з назвою ювелірної крамниці – видихаю. І лаю себе за те, яка я дурепа.

Адже в нас через десять днів річниця весілля, напевно, купив їх для мене. Я озираюся на двері, немов злодюжка, і відчиняю кришечку. Ох, вони чарівні. Зелене каміння під колір моїх очей. У грудях розливається приємне тепло.

Я швиденько повертаю все на місце, закриваю сейф та ховаю ключ. Тихенько прослизаю до спальні, лягаю поруч із чоловіком і вимикаю світло.

Вранці прокидаюся від того, що Іван збирається на роботу, добре, що після вчорашнього свята залишилася їжа і не треба готувати сніданок.

Я накидаю халат і виходжу в коридор. Іван вже взутий.

- Доброго ранку, - усміхаюся, притуляючись до одвірка дверей.

Чоловік повертається до мене, підморгує. Він у хорошому настрої сьогодні.

- Привіт. Вчора все було супер, дякую, - він підходить до мене і міцно мене обіймає, цілує у губи.

- Шкода, що не всі подарунки вдалося тобі вручити, - дражню його. - Але, можливо, сьогодні ти будеш не настільки втомленим?

- М-м-м, звучить інтригуюче. До речі, Оль, у суботу захід заплановано. Тарасов на пенсію йде, вирішив наостанок бенкет закотити. Ми запрошені.

- Я вже думала, він ніколи не звільнить місце, - сміюся я і намагаюся пригадати скільки років Леоніду Петровичу.

- Самі не чекали. Так що ти прикупи собі щось гарне, щоб затьмарити своєю красою всіх жінок.

- Обов'язково, - тягнуся до чоловіка за ще одним поцілунком, а потім він відхиляється.

- Запізнююся, сонце. До вечора!

- Хорошого тобі дня і передавай Максу від мене привіт, - усміхаюся, зачиняючи за ним двері.

Ще годинку я ніжуся у теплому ліжку, а потім і сама починаю збиратися на роботу.

Салон краси, де я орендую місце, розташований неподалік нашого будинку. Насправді я навчалася на юриста, але ще в університеті почала підробляти, робила манікюр, а після шлюбу зрозуміла, що це зручно. Сама собі складаю розклад, коли потрібно роблю вихідний, і при цьому гроші непогані виходять. А ось із юриспруденцією поки що не зрослося.