Викрадена - Наталія Савінова (SiN eVa)

– Ти сподівалась, що він стане нормальним парубком з сучасного світу? – глузливо запитав Аскат, і перш ніж я встигла відповісти, в нашу розмову втрутились.

Навпроти нашої лавки зупинився «бусик» з тонованими вікнами, викликавши в мені лячне передчуття приреченості. З чорної автівки ніхто не поспішав виходити, тому я не була певна чи не перебільшую. Та навіть Аскат запідозрив щось неладне, і мовчки помінявся зі мною місцями.

– Якщо що, – Аскат взяв мене за руку і стиснувши долоню до легкого болю, повільно дістав з кишені мобільний телефон і зробив кілька фотографій підозрілого автомобіля, після чого відправив їх моїм кузенам, які чомусь запізнювались. – біжи тією стежкою за паркан, а потім через отвір до корпусу та охорони.

– Кузени скоро будуть тут. – втішаюсь думкою про те, що цього разу мене не зможуть викрасти.

– Та все ж вони ще не приїхали. – зітхає Аскат і встає з лави, коли з тієї тонованої автівки виходить молодий чоловік у чорній шкірянці та привітно махаючи нам рукою, повільно йде до нас. І чим ближче він підходить, тим сильніше нагадує Мірана.

– Лавіка, – гукнув він, зупинившись за п’ять – шість кроків від нашої лави. – Я не хочу тебе кривдити, тому дозволю тобі самій зробити правильний вибір і сісти в бус.

– Забирайся! – сміливо відказав Аскат, закриваючи мене собою. – Брати Касимови прибудуть з хвилини на хвилину!

– Вони трохи затримуються. – хижо посміхаючись Міран, простягнув свою руку. – Ходімо, Лавіка. Не змушуй робити це силою.

– Якщо ти надумав викрасти Лавіку, то по закону наших традицій ти зобов’язаний спитати дозволу у старійшин! – Аскат заговорив з дорослою впевненістю, викликавши здивування не лише в мені, а й у Мірані.

– Не будь таким розумним! Я знаю закони не гірше за тебе! І за нашими законами, я маю право на викрадення, якщо мова йдеться про конкуренцію.

– Навіщо це тобі, Міран? – визираючи з-за плеча Аската, запитую, примруживши очі та готуючись будь-якої миті зірватись з місця та бігти спланованим маршрутом. – Що в мені такого цікавого?

– Ти мені потрібна за для помсти. – спокійно відповідає Міран, задоволено потираючи долоні.

– За для помсти? Кому? – перепитую, хоча сама знаю відповідь.

– Оразову, Лавіка. Я збираюсь помститися Оразову.

– Але я нічого для нього не значу. – зітхаю, на мить скосивши очі в бік.

– Ти думаєш, що ти не маєш для нього жодного значення? Смію тебе запевнити, що Оразов закоханий у тебе як хлопчисько. Він навіть робив вигляд, що ти йому байдужа. Та мене не провести такими спробами показового відчуження.

– Якщо піду з тобою, – киваю йому, і не втрачаючи емоцій, відкриваю застібку на браслеті. – обіцяй, що не скривдиш Аската. – торкаюсь приятеля рукою, він дивиться на мене своїми здивованими очима, не розуміючи моєї стратегічної поведінки. Користуюсь тим, що Аскат закрив мене собою, розгризаю маленьку бусинку. – Краще так. – шепочу одними губами і з посмішкою віддаю свою сумку та телефон. – Я йду за своєю волею!

– Хороша дівчинка! – похвалив мене Міран, коли я підійшла до нього. – Не хотілось би, щоб таке гарненьке обличчя постраждало.

Я не відповіла, і підійшовши до бокових дверей. Дочекалась, поки один з компаньйонів Мірана, відчинить їх і швиденько залізла у салон. Поплічників було п’ятеро. Міран підстрахувався. Усівшись на дальнє сидіння, ще раз подивилась на Аската, що все ще стояв на місці, на якому я його полишила.

– Поїхали. – Міран зайняв місце поряд зі мною і недбало торкнувся мого підборіддя, примушуючи мене, зазирнути в його очі, що палали задоволенням. – З чого почнемо?

– З чого забажаєш, Міран. – сміливо відказую і ледь посміхаюсь, хоча всередині мене тремтіли усі струни душі.

– Не турбуйся, я дочекаюсь, поки Оразов примчить на твій порятунок, а потім ми з тобою пограємось.

А я і не турбувалась. Після мого викрадення, мій батько дозволив мені повернутись до міста Н лише за однієї умови. Він не мав бажання ще раз проходити усі ті кола пекла, які їм прийшлось пережити, тому розробив план дій на випадок будь-яких неприємностей. У мій браслет та сережки, які я майже ніколи не знімала, вкрапили маячки. Розкусивши бусину на браслеті, я активувала їх, таким чином надіславши сигнал про порятунок. Тепер мій батько чи його друзі з легкістю відслідкують мене і вже за якісь кілька годин приїдуть за мною.

Залишилось перечекати ці кілька годин.

– То що Лавіка, як будемо спілкуватись?

– Як забажаєш. – відказую тихо і якомога покірніше.

Міран задоволено посміхається і прибирає свою руку. Він більше нічого не питав і не говорив, та й я не мала бажання вести з ним розмови. Його поплічники також мовчали, допоки ми не прибули до місця, де мені судилося чекати на порятунок. Розглядаючи дорогу та зміну пейзажу за вікном, я все ще не могла зорієнтуватись на місцевості. Якщо я правильно пам’ятаю, то фонтан, який щойно промелькнув на горизонті, був вказівником для північної межі міста Н. Судячи з цього, можна припустити, що мене везуть до передмістя.

– Лавіка, навіть не думай вести себе так, як ти поводилась з Оразовим. – попередив Міран, простягнувши мені руку.

За якихось двадцять хвилин бус зупинився і ми вилізли з салону. Я відмовилась від допомоги Мірана і самостійно вистрибнула поряд з ним. Він лише ширше посміхнувся та не прокоментував моєї витівки. Ми стояли навпроти двоповерхового будинку, який за усіма показниками належав заможним власникам. Такі шикарні будинки часто належать багатим та знаменитим, зіркам чи політикам.

– Пішли. – гукнув Міран, вириваючи мене з секундного ступору.

За високим парканом з безліччю камер спостереження, ховалась білосніжна будівля з засадженими довкола трояндами та хвойними деревами. Повітря було просочене п’янкими ароматами свіжості і на мить припорошувало увагу. Та все ж, зціпивши зуби, я встигла розглянути важливі деталі для мого перебування у полоні.

Окрім камер відеоспостереження та колючої проволоки на досить високому паркані, були металеві грати на вікнах та кущі малини висаджені попід парканом. Тому варіанти з їх використанням для втечі відпадали автоматично. Двері крізь які ми пройшли, були дещо скрипучими і одразу ж зачинились на кілька залізних засовів, а ще один з охоронців прокрутив ключ у замку і поклав його у кишеню своїх штанів.