Вибухова парочка - Аріна Вільде

— О, Кирило, добрий день, молодий чоловіче! Давно не бачилися, – привітав мене у своєму кабінеті Микита Афанасійович, з яким я знайомий вже не один рік.

— Здрастуйте, шкода тільки що привід не самий радісний, – ми обмінялися рукостисканнями і я помітив якісь незрозумілі переглядання між ним і Любочкою.

— Так, привід дійсно неприємний, – наче прокинувшись від сну пробурчав він, востаннє кинувши похмурий погляд на Левандовську і повернувся на своє місце за дубовим столом.

Низенький і худорлявий дідок, він як завжди сидів на своєму величезному шкіряному кріслі і скрупульозно вичитував кожне слово в документах. Скільки його пам'ятаю, його робочий стіл завжди був чистий, не рахуючи підставки для ручок і незмінного коричневого щоденника. Дід повністю і безповоротно довіряв Рубанову, саме тому у мене не було причин сумніватися, що заповіт справжній.

Поки цей самий заповіт не був зачитаний.

Я з нетерпінням чекав, коли він нарешті знайде потрібні документи, розірве конверт, перед цим продемонструвавши нам, що той був в цілісності, прокашлюється і монотонним голосом почне зачитувати те, що якимось незбагненним чином прийшло на розум моєму дідові.

«Заміський будинок разом з трьома доберманами.... моєму онукові Царьову Кирилу Ігоровичу...»

Я видихнув. Навіть розслабився. Все як і раніше, дім — мій. Правда от з псами доведеться щось вирішувати, я їм чомусь не подобаюся, та й вони, відверто кажучи, лякають мене до чортиків. Віддам Любочці в знак пам'яті, вона з ними точно повинна знайти спільну мову.

«... Все що знаходиться в банківській комірці дванадцять нуль один переходить до Левандовської Любові Дмитрівні».

- Я зміню цей пункт у заповіті, коли ти одружишся і твоя обраниця здасться мені гідною жінкою для того, щоб носити наші родинні прикраси, а поки що, я хочу бачити кольє і сережки на Любі, - вигукнув якось дід під час нашої чергової сварки.

Ось тобі і сімейні реліквії! Хоч бери і одружуйся на Левандовській, щоб залишити їх в сім'ї. Ці прикраси належали моїй матері і розпоряджатися ними він не мав права, а заповідати цій стерво тим більше!

Я переводжу погляд на задоволену Любочку, ще б пак, там фамільних коштовностей на цілий статок. Пробігаю поглядом по її струнким ніжкам в короткій спідниці і в голову лізуть всякі непристойності. Подумки сварю себе - це ж Любця! - і знову уважно слухаю бубоніня Микити Афанасійовича.

«... і пакет акцій «СтальПром» Царьову Кирилу Ігоровичу з умовою, що він особисто приступить до управління компанією і протягом року не звільнить жодного співробітника. Так само він зобов'язаний прислухатися до думки Левандовської Любові Дмитрівни, яка буде радити і допомагати у важливих питаннях. При недотриманні хоча б одного з пунктів заповіту протягом року всі акції та активи переходять громадянці Левандовській до моменту повноліття дітей громадянина Царьова. Всіх благ, довгого безтурботного життя, любові, процвітання і гідних спадкоємців. З любов’ю. Островський Федір Олександрович».

Микита Афанасійович відірвався від зачитування заповіту і перевів погляд на мене. А я... я...

— Дайте я сам ще раз уважно прочитаю, може, ви десь помилилися, – підстрибую зі свого місця і вириваю у нього з рук аркуш паперу.

Швидко пробігаю очима по чорним рядками і в цей момент мені як ніколи хочеться побачити діда, щоб задати головне питання, яке турбує мене в цю хвилину – це жарт такий?

Якщо так, то дуже невдалий. Мені не смішно. Ні крапельки. Чортівня якась, а не заповіт!

Чому це я не можу нікого звільнити? Чому повинен керувати фірмою під чуйним керівництвом Люби? Я що, маленька дитина, яка потребує догляду? Або таким чином навіть з того світу він вирішив показати мені хто насправді гідний спадкоємець його статків, ось тільки халепа — народилася вона не в тій родині.

І які ще діти? Яке повноліття? Я в найближчі десять років навіть одружуватися не збираюся! А з Любочки станеться обставити все так, щоб здавалося, що я не дотримуюся умови заповіту і прибрати все до своїх рук!

Я відчуваю себе загнаним в клітку звіром. Так, Царьов, спокійно, рішення цієї маленької проблемки обов'язково знайдеться.

Переводжу погляд на незворушну Любочку, яка з нудьгуючим видом розглядає свій манікюр і починаю підозрювати недобре. Вона тільки що стала можливою "спадкоємицею" цілого статку і не виражає ніякої реакції з цього приводу. Хоча, якщо вона була присутня при прочитанні першої частини заповіту, в якій дід давав чіткі розпорядження на рахунок похорону, то цілком ймовірно, що Рубанов міг проговоритися на рахунок змін в основному заповіті.

Або ... дід сам ввів її в курс справи, щоб підготувати, так би мовити.

Ще раз пробігаюся поглядом по листу паперу і серце пропускає удар, варто мені звернути увагу на дату.

Чотири дні тому.

Чотири дні тому, за дві доби до раптової кончини дід змінив заповіт.

Збіг? Або ж Любочка вирішила позбутися Островського старшого щоб мати доступ до мільйонів компанії? Що, якщо у неї є спільники? Хлопець, коханець, цивільний чоловік? Конкуренти?

Дихати стає важко, я розтягаю верхній ґудзик сорочки, але це ні крапельки не допомагає.