Вибухова парочка - Аріна Вільде

48 годин по тому

— Що це? — мої очі розширилися від нерозуміння. Я моргнув кілька разів в надії, що міраж розвіється, але ні, воно на місці.

— Могила Федора Олександровича, — як само собою зрозуміле вимовляє Люба.

— Чому вона тут? — я не можу відвести погляд від скромної могилки на краю кладовища і фотографії ... Господи, що це за фотографія? — Хто вибирав фото?

— Федір Олександрович. Це було в його заповіті.

— Почекай, дід викупив ділянку на Центральному кладовищі ще двадцять років тому, цілу сотку, щоб можна було розвернутися на статую і склеп, або що він там планував? ... і фотографія повинна була бути точно не ця! - тицьнув пальцем на величезне фото з чорною смугою в куточку, з якої посміхався дід, висунувши язика, немов він був самим Ейнштейном.

— Еммм, в заповіті відбулися деякі зміни, але найголовніше — ніхто до закінчення тендера не повинен дізнатися про його смерть. Інакше все розвалиться. А через три місяці ми його ... викопаємо і поховаємо там, де і планувалося спочатку.

— Викопаємо? Викопаємо? — підвищую голос, зриваючись до ультразвуку, тому що все це схоже на якусь комедію з чорним гумором. — Господи, нехай це все буде сном, страшезним ідіотським сном!

— О третій потрібно з'явитися до розпорядника.

Я переводжу погляд на Любочку і помічаю, що вона, здається, ледве стримує посмішку. Їй смішно? Ну, нічого, після оголошення заповіту відразу ж звільню її, тоді може сміятися скільки влізе!

В її погляді немає ніякого співчуття і скорботи, і я впевнений на всі сто, що весь цей час вона спеціально підлизуватися до діда, в надії, що той просуне її по службі ще вище. Хоча, куди вже вище? Вона і так, можна сказати, керувала заводом. Коли дід вирушав у відрядження, то залишав все на неї, а не на мене. Я наче був порожнім місцем!

Досі не можу повірити, що його немає у живих. Мені здавалося, він буде жити вічно. Батьки загинули, коли мені було п'ять і мене виховував він, а тепер.... тепер і його немає.

Я відчуваю себе безсердечним, тому що за два дні жодного разу не відчув скорботи і жалю. Я все ще вірю в те, що коли приїду в заміський будинок, знайду його у вітальні з чашкою чаю, він буде читати ранкові новини та проявляти бурхливу реакцію на нинішню владу, бюрократію і корупцію.

Але все ж, щось у цій посмішці змусило мене насторожитися. Як-ніби вона знає те, чого не знаю я.

Я веду машину і нервую. У заповіті були якісь зміни, чи означає це, що варто чекати неприємних несподіванок?

Я намагаюся заспокоїти себе, але кожен раз коли переводжу погляд на задоволене обличчя Люби, яка розслаблено розвалилася поруч зі мною в пасажирському сидінні, в душу закрадається сумнів: а раптом дід на старості років зовсім зійшов з глузду і вирішив зробити її своєю спадкоємицею? Адже він ії боготворив. Любочка те, Любочка се, Любочка уклала вигідну угоду з поляками, Любочка вибила нам чудову знижку на сировину. В горлі кісткою у мене вже стоїть ця Любочка!

— А ти... ти бачила новий заповіт? – питаю схвильованим голосом.

— Ні. Це все що тебе цікавить?

З силою стискаю кермо, намагаючись оволодіти собою і не викинути її з машини на першому ж перехресті.

— Я просто не хочу ніяких несподіванок. Наприклад, дізнатися, що все майно дід заповів розпліднику для собак.

Чорт, а дід же і справді кілька тижнів тому погрожував позбавити мене спадщини, роздавши всі гроші бездомним.

Руки затремтіли і вперше за довгий час я по-справжньому злякався. Подумки почав прикидати що саме записано на мене. Машина, квартира в місті, дача...ні, дача на діда оформлена. Чорт тебе дери! Тільки квартира і машина! І банківський рахунок. Всього один.

— Ти справді віриш, що Федір Олександрович, людина, яка не спокусилася ні на які гроші й сорок років буда єдиним акціонером компанії, зміг би заповісти своє майно бездомним собакам? – вражено запитує Люба, впиваючись в мене своїм пронизливим поглядом.

— На старості років людям властиво впадати в маразм, – хмикаю я, паркуючись перед нотаріальною конторою. — І взагалі, через тебе я не встиг на похорони.

— Ти попросив забронювати місце на найближчий рейс, я і забронювала!

— П'ять пересадок, Люба! П'ять пересадок, поки я дістався до міста! Ти спеціально це зробила, зізнайся! - злюся я, згадуючи самі жахливі сорок три години свого життя.

— Послухай, я зробила як ти просив, думаєш, у мене був час на те, щоб дивитися скільки годин триває переліт? Я розбита смертю Федора Олександровича не менше ніж ти, він був для мене другим батьком! І я була серйозна, коли говорила, що ніхто не повинен дізнатися про його кончину. У нас на носі багатомільйонний тендер і якщо наші конкуренти прознають справжній стан справ, нас просто рознесуть в пух і прах, — вона розлючено пропалює мене своїм поглядом, та я і без цього повністю розділяю її думку. На рахунок взаємної неприязні.

Ми знаємо один одного вже сім років. З того самого дня, коли я вперше побачив її в приймальні діда в ролі секретарки. І з першого погляду ми зненавиділи один одного. Їй було двадцять п'ять, мені -- двадцять два. Вона виглядала справжнім страхопудалом і я не упустив можливості підколоти її на рахунок бабусиних туфель. Ось тут то Люба і показала свого внутрішнього демона і висловилася на рахунок того, що думає про таких «тупих піжонах» як я і про мої червоні мокасини (тоді це було до біса модно, що поробиш?).