Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Камілло

— Отже, — перед моїми очима несподівано з’явилась Вікторія, кладучи на стіл якийсь дивний темно-рожевий блокнот, ручку та свій телефон. Я відставив свій ноутбук, цікаво дивлячись на неї. — У мене є купа питань до тебе, Камілло.

— Що це в тебе за блокнот? — не стримавшись, я потягнувся до нього, однак Вікторія вдарила мені по пальцях. — АУЧ!

— Не торкайся моїх речей, — строго заявила вона, але на її губах промайнула хитра усмішка.

— У тебе до мене стільки запитань, що ти їх навіть виписала? — піднявши брови, запитав я, сідаючи зручніше й усвідомлюючи, що сьогодні вже не попрацюю.

— Я буду ставити тобі питання, а твоя задача — відповідати мені чесно! — заявила вона, відкриваючи щось у своєму блокноті. Вікторія декілька секунд уважно вивчала, що ж саме в неї там написано, стукаючи паралельно ручкою по своїх губах. І чорт.. це виглядало гарно!

— То, — я гучно прочистив горло, закривши на мить очі, намагаючись не зосереджуватися на цьому жесті. — Питання?

— Так, — вона посміхнулась та глянула на мене. — То, хто ти насправді, Камілло?

Я уважно дивився їй у вічі, звівши брови між собою.

— Вікторіє, тобі не бути журналісткою.

— Просто відповідай, — наполягла вона, піднявши ручку й пильно дивлячись на мене.

— Я вже казав тобі, я тенісист. Звичайний тенісний гравець.

— На скільки сенс слова «звичайний» справжній?

— Гаразд, — я театрально зітхнув, провівши долонею по своїй шиї. — Ти могла б просто прочитати про мене у Вікіпедії, аніж діставати мене цим.

— Навіщо мені Вікіпедія, якщо вона сидить прямо переді мною? — Вікторія посміхнулась, покліпавши очима декілька раз поспіль. — Будеш відповідати?

— Так! — крикнув я, схиляючись ліктем на стіл. — Як я і казав — звичайний тенісист. Кілька років вигравав міжнародні турніри, а минулого року навіть здобув олімпійське золото.

— Що? — вигукнула вона, її очі здивовано розширилися.

— Що «що»? — перепитав я, косо глянувши на неї. — В цьому немає нічого особливо, Вікі. То навіть несправжнє золото.

Вона дивилася на мене, ніби вперше бачила.

— І ти кажеш, що ти звичайний тенісист?

— Так, — я спокійно кивнув, посміхнувшись. — Ну.. я маю фан базу у декілька мільйонів. Хоча інколи мені здається, що ті люди підписуються на мене точно не через те, що люблять теніс….

— Тобто… — вона затихла, немов намагалась переварити усю цю інформацію. — Тобто ти знаменитість?

Я лише знизив плечима, усміхнувшись.

— Як хочеш, так і називай мене, — засміявся я, помітивши, що її обличчя раптом набуло легкого занепокоєння. — Тебе це лякає? — я трохи нахилився до неї ближче, намагаючись прочитати вираз її обличчя. — Можеш не хвилюватись за… світське життя. Мій татусик гарно мені піднасрав. Клуб розірвав зі мною договір, а спонсор відмовився далі співпрацювати. Тому поки я не знайду новий клуб, нового спонсора та піар-менеджера, я залишаюсь забутою квіткою.

— І наскільки це… серйозно? — запитала вона, здавалось, трохи розгублено, але з ноткою турботи в голосі.

— Не знаю, — сказав я, видихаючи. — Мені важливо залишатись завжди на слуху у людей. Популярність дозволяє зберігати статус, який важливий для будь-якого професійного гравця, допомагає залишатися на плаву та утримувати репутацію. Це прямий шлях до хороших контрактів, відомих спонсорів і стабільного доходу. Без цього шанси… згаснути..

Я опустив погляд, задумливо стукаючи пальцями по столу.

— Гадаю, тепер усіх найбільше вразить лише те, що я одружуюся і що клуб відмовився від мене через травму, — іронічно посміхнувся я, зиркнувши на неї. — Жовта преса тільки цього й чекає.

Вікторія на мить змовчала, а потім несподівано промовила:

— А що, якби я могла тобі допомогти?

Я здивовано підняв брови, очікуючи продовження.

— Сам же кажеш, що тобі треба залишатися на слуху. Тож… що, якби я створила сторінку, типу фан-сторінку? Показувала б твою реабілітацію та твоє звичайне життя без усіх цих змагань? Думаю, людям буде цікаво.

Я мимоволі посміхнувся.

— Тобто, ти вирішила спробувати себе у ролі блогера?

— Мені завжди було цікаво, як це — працювати з камерою, — відповіла вона, мрійливо дивлячись убік. — І… якщо чесно, колись я думала стати моделлю.

— Чесно? — здивовано перепитав я. Невже я настільки був влучний, подзвонивши тоді Луїзі?

— Так, — вона схвально кивнула, усміхнувшись. — Деякий час я навіть працювала трохи з одним агентством, але це було давно. А потім я вирішила піти іншим шляхом..

— Я…Слухай, якщо ми вже про це заговорили, — я нервово почухав брову, знову пригадавши про пластир на ній. — У мене є знайома. Вона власниця одного великого італійського модельного агентства, і я говорив з нею про тебе.. Луїза запропонувала, аби ти пішла працювати до них. Їм не вистачає нових облич.

Вікторія здивовано подивилася на мене.