Зцілений тобою - Тетяна Котило

    Мар’яна прокинулась з першими півнями. Не пам’ятала, що таке нормальний сон. Прокидалась рано, лягала пізно. Попри втому часто не могла довго заснути. Переробивши всю ранкову роботу, зібралась до школи. Сьогодні в неї останній іспит. Могла б порадіти, адже одна гора з плечей скинута. Натомість відчувала порожнечу. Це Соломія може радіти, бо після школи вступає до університету. Житиме в студентському гуртожитку. Самостійним, дорослим життям. А вона надалі служитиме батькові, зносячи побої, підкріплених докорами. 

– Мар’яно, привіт. – привітався Славко, закоханий в неї по вуха. Давно пропонував ходити разом, але дівчина відмовляла. Не бачила вона себе поруч Славка. 

То й що, що був рукатий, коли далі села не мав наміру виїжджати. Ще й випити любив після роботи. Не потрібен їй ще один пияка.

–  Чого тобі?

– Та зупинись. Поговорімо.

– Не бачиш, я поспішаю. У мене екзамен. – розгнівалась. Всі від неї чогось хочуть. 

– Я з тобою піду. Підтримаю.

– Йди, де хочеш.

Хотів. Як же хотів. Ночами уявляв, як бере. Як пестить. Як володіє ідеальним тілом. Знав, яке воно на вигляд, але не знав, яке на смак. Підглядав у вікно, коли Мар’яна переодягалась і мріяв. Дурів. 

Екзамен з географії здала на відмінно. Любила навчатись. І воліла б не зупинятись, інакше загниє. Батько, аби не витрачала свого часу на дурню, спалив в хаті усі книжки, тому Мар’яна потайки від нього ходила до бібліотеки.

Попереду на дівчину чекав випускний вечір. Її однокласниці те й робили, що обговорювали фасони суконь. Дівчина мовчки підслуховувала й журилась, бо малоймовірно, що вона матиме хоч якесь вбрання. Помилялась. Мама певний час відкладала потрібну суму доньці на сукню. Бальну. Рожеву. Вишиту на корсеті бісером. 

– Мамо, вона чудова. Дякую. – пригорнулась до втомленої працею жінки. – Тільки, що батько скаже? 

– Йому не обов’язково знати. Надіюсь, він в цей вечір нап’ється і забудеться до сходу сонця. 

Напився, проте не забувся. 

Ганна заплела доньку, й навіть дозволила нафарбуватися. Не яскраво. Не особливо помітно. Аби підкреслити риси. Сукня висіла на плечиках в шафі, якнайдалі від батькових очей. Чоловік, хитаючись на ногах, увійшов до хати. Нутром відчував, що в нього за спиною готується змова. Почав рицькати по кімнатах, з надією знайти докази. Коли підійшов до шафи, Мар'яна заклякла. Її святу кінець. Ганна, аби швидко відвернути увагу чоловіка гукнула, щоб ішов на кухню. Там на нього чекає чарка з салом і смажена картопелька. 

– Дурня з мене робиш. – промовив, відштовхнувши жінку в бік. 

Ще мить і мрія про випускний розіб'ється на дрібні друзки. Глибоко залізуть під шкіру й сидітимуть довго. Болітиме. Нитиме. Роками доведеться витягати кожен уламок й зцілювати рани.

Василь різко потягнув на себе дверці шафи, втішившись знахідці.

– Вирішила обманути мене. Ах ти, бісова дівка. – кинувся вихором до доньки. Від одного удару Мар’яна повалилась на землю й закашлялась. Тонка цівка крові стекла по губі.

– Припини! – благала Ганна, віднімаючи чоловіка від дочки.

– Відчепись, жінко. Я з тобою пізніше розберусь. – вкотре штовхнув щосили. Уб’є й навіть не помітить.

Одного побиття чоловікові виявилось замало. Він закурив цигарку й задоволено випустив в повітря їдкий дим. Мар’яна сиділа на підлозі, не маючи жодних сил поворухнутись. 

– На випускний захотіла? Буде тобі випускний. – чоловік витягнув з рота цигарку й підніс до сукні. Тканина під впливом жару розповзлась, утворивши темну дірку.

Ще. І ще. Пропалював. Доки з цигарки не утворився недопалок, а із сукні ганчір'я. 

– Досить. – шепотіла Мар’яна крізь сльози. Ніби не сукню спалювали, а її. Живцем. Шкірою відчувала, як несамовито пекло.

Задовільнившись, Василь вийшов з кімнати. Гукнув дружину, аби їсти несла. Ганна заметушилась, не знаючи до кого примкнути.

– Залишив живу і добре. – звернулась до доньки, що ковтала від безсилля сльози. – Це лиш річ.  

Мар’яна відірвала заплакані очі від сукні й поглянула на матір. Рідна людина й не усвідомлювала всього жаху, що щойно трапився.

– То була не сукня. То була – я. 

***

    Любомир відкинувся на спинку крісла й позіхнув. Очі безжально втомились від монітора. За вікном була глибока ніч, а він досі працює, не в змозі вимкнути ноутбук. Загорівся черговою ідеєю, тепер працює над нею, не покладаючи рук. 

– На тому світі висплюсь, а тут потрібно працювати. Гроші самі себе не зароблять. – повторював раз у раз, як мантру. Налив каву. Зателефонував Макарові й домовився про завтрашню поїздку на будівництво. – Знову тягнутись дві години в Богом забуте село, розбиваючи об ями автомобілі. Згодом й там наведу лад. – Любомир глянув на годинник. Четверта ранку. За дві години виїжджати, а він ще не лягав. Та, що вперше. Подрімає дорогою. 

Вся потрібна техніка була вже на місці. Робочі були готові представити перед директором масштаби виконаної роботи. Любомир погоджував, а десь заперечував певні етапи, змушуючи все переробити. Ходив поважно. Гордовито. Ніби король, що оглядав свої володіння.

– Заїдемо в магазин. Водички купимо. – запропонував Макар, зиркнувши у переднє дзеркало автомобіля.

– Тобі б тільки водички. – не відриваючись від планшета, відповів Любомир. – Давай, маєш п’ять хвилин. Я сьогодні добрий.

Макар вискочив з авто й понісся до крамниці. Завжди знаходив час на розваги, втім, знайти когось постійного і так, щоб назавжди, не було коли, бо днями й ночами працював на Любомира. Той платив достатньо, аби вимагати зосередженості й повної віддачі роботі.

Вбіг у сіре, затхле приміщення, перечепившись в порозі за коробки. Не підходить таке місце блакитноокій красуні. Їй би на подіумі виступати, а не за прилавком стояти. Мар'яна, схиливши голову над зошитом вела підрахунки. 21 століття, світ давно винайшов комп'ютери, а вона веде бухгалтерський облік в клітинку.