Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Вранці я прокидаюсь пізно. Далися взнаки минулі безсонні ночі. Під ковдрою тепло, у хаті смачно пахне. Я потягуюсь і згадую, що взагалі-то не одна. Приводжу себе в порядок і йду до кухні. Максим стоїть біля плити та готує нам сніданок.

- Вибач, я зазвичай так довго не сплю. Давай допоможу.

Максим обертається, окидає мене тяжким поглядом, потім каже:

- Я майже закінчив. Сідай за стіл і дай мені подоглядати за жінкою.

Він усміхається, а я чомусь почуваюся незручно. Тому що це я мала в подяку за допомогу зробити все для нього.

- Зараз поснідаємо і я поїду на розвідку. Мені треба сьогодні бути у місті, не хочу тебе тут залишати одну. Не найкраще місце, знаєш. Якщо траса розчищена, спробуємо поїхати. Ззаду мене повільно керуватимеш, добре?

- Так, - поспішаю погодитися. Хочу якнайшвидше приїхати додому, поки Іван на роботі, забрати свої речі і… що далі з упевненістю не знаю. Діятиму за планом: поїду до подруги, потім на орендовану квартиру, потім плакатиму і жалітиму себе, поки не прийду до тями і не вийду знову на роботу.

Максим ставить на стіл дві тарілки. Яєчня з беконом та сиром, у чашках димиться ароматна кава.

- Хліба тільки в тебе немає.

- Учора поки до магазину дісталася, його вже розкупили. Мінус маленького села, - посміхаюся я і приймаюсь за їжу. - Ммм, смачно. Не знала, що ти вмієш готувати. Ну, крім м'яса на мангалі, звісно, ​​– натякаю на пікніки, які ми проводили разом.

- Довелося навчитися, але мене це не грузить, тільки часу не вистачає, - знизує він плечима.

Я їм повільно, Максим же явно поспішає впоратися зі сніданком, щоб сісти за кермо. Я гадаю, чи чекає його дружина, чи дзвонила, чи питала, куди він зник? А що їй відповів Максим?

- Я приберу зі столу, а ти їдь, - говорю йому, коли він встає посеред кухні з тарілкою, не розуміючи де її помити, адже водопроводу в будинку немає.

- Добре, дякую. Я постараюся швидко повернутись.

- Головне, будь обережним, - турбуюся за нього, бо за ніч намело величезні кучугури.

Максим виходить у двір, я ж приклеююсь до вікна і спостерігаю за ним. Він розчищає сніг, змітає віником із даху свого позашляховика та лобового скла. Заводить двигун і поки прогріває його, приймається і за мою машину. Потім відчиняє ворота і жваво виїжджає на своєму монстрі із двору. Його машині сніг точно ні по чому.

Його немає хвилин тридцять, я встигаю прибрати в кухні і зібрати продукти, що залишилися, щоб у разі чого віднести їх сусідці. Коли у дворі чується гул мотора, я одягаю куртку і виходжу надвір. Чекаю на порозі, коли Максим вийде з машини, запитливо дивлюсь на нього.

- Там снігоочисник розпочав роботу, за годину десь можна їхати.

- Я тоді зберу всі свої речі і збігаю до сусідки, треба їй ключі віддати.

- Добре, а я з грубкою розберуся.

Через годину ми вантажимо сумки в мою машину, я прощаюся із сусідкою, віддаю їй продукти та ключі, а вона мені з собою молочко та сир. Настрій трохи піднявся, ще й довкола така казка! Все у снігу, дерева білі, дахи будинків білі, а через тиждень Новий рік. Планів на свята у мене ніяких, швидше за все, поїду до батьків, розповім їм заодно про те, що їхня дочка стала розведеною жінкою.

- Нічого не забула? - Запитує мене Максим і дбайливо накидає мені на голову капюшон.

- Здається, нічого. У будь-якому випадку, я з собою нічого важливого не брала, тож якщо й забуду – не біда.

- Ти куди їхати будеш? Додому?

- Так, - киваю, скривившись. Важко тепер називати квартиру, в яку я ніколи не повернуся, домом. - Речі зберу, ключі від машини залишу і поїду до подруги. Не хочу з Іваном сьогодні бачитись, завтра, напевно, вже поговорю з ним.

- Добре, поїхали тоді. Тільки не гальмуй різко, якщо почне раптом заносити. Їдь повільно, раптом що зупиняйся, - Максим завмирає, обертається і сканує поглядом мою машину. - Ні, давай краще ти в мою сядеш, а я твою поведу. Так буде безпечніше і я не хвилюватимуся за тебе.

- Не знаю, Максе, я на такій ніколи не їздила.

- Там все влаштовано так само, як і в твоїй. Різниця лише в тому, що їй не страшний сніг і її не повинно заносити. Тримай ключі, поїдеш за мною.

Я займаю пасажирське сидіння нового позашляховика. Незвично високо, крісла набагато м'якші, запах теж не той. Знімаю шарф та куртку, щоб ніщо не заважало рухам, закидаю їх на заднє сидіння. Роблю глибокий вдих і повільно задом виїжджаю із двору. Спочатку трохи страшно, адже я можу розбити чужу машину, але, коли виїжджаємо на трасу, мені навіть починає подобається. Машина відчувається інакше, їде інакше і гальмує теж. Цей звір припадає мені до душі, шкода купити такий не вийде.

У місті дороги напівпорожні. Ще б пак, у таку погоду всі сидять по хатах. Нарешті на горизонті з'являється наша багатоповерхівка. Я паркуюсь у дворі, тягнуся до заднього сидіння, щоб забрати куртку і виходжу надвір. Вдихаю морозне повітря і розумію, що мене починає трясти від нервів.

Максим голосно грюкає дверцятами, підходить до мене і ми обмінюємося ключами.

- Дякую тобі, Максиме. За все. Якби не ти, не знаю, що б я робила.