Брехня - Надія Борзакова
Я була вдячна батькам за те, з яким розумінням вони поставилися до ситуації. Сама б вже точно образилася. Хоча, вони можливо теж, просто не показали цього. Мама плакала разом зі мною. Ось тільки вона оплакувала зруйнований шлюб донечки, а я - те як їх засмутила і .... І ще багато чого виключаючи, власне, розлучення.
Папа лаявся такими словами, яких як я думала він і знати не знає. Але замість передбачуваної «чоловічої розмови» взявся дзвонити адвокату. На зустріч з тим ми вирушили наступного ранку не зважаючи на вихідний. З Валерієм Кириловичем, так звали адвоката, ми як колеги досить швидко обговорили деталі і описали плачевну картину.
«Але не безнадійну, врахуйте».
З огляду на його репутацію, та й власні знання, я вірила, що це так.
Дерек дошкуляв дзвінками, приїжджав для безглуздих розмов. З татом в тому числі і це ледь не закінчилося бійкою. І мого тата, виявляється, можна вивести настільки.
Перший робочий тиждень, що розпочався, давав рятівну «запару». А ховатися за подібним від будь-яких думок у мене виходило чудово. Ось лише вночі роботи не було, а сон не йшов. Боротися зі спогадами, які облягали мозок немов сильна армія змучене блокадою місто, ставало все важче. Через те, що нова зустріч освіжила кожне з них ...
Одного разу за вечерею ми з Олею повідомили про її плани щодо навчання. Або ми з нею добре підготувалися, або на батьків аж надто вплинула новина про моє розлучення або те й інше разом, але вони прийняли її рішення.
В суботу ми поїхали на цвинтар провідати могили бабусі з дідусем. Ті померли, коли мені було дев'ять років. Спочатку бабуся, а всього за тиждень дід. Не зміг без неї. Адже вони прожили душі в душу шістдесят років. І зараз легко викликати в пам'яті картинку, як вони трималися за руки. Любов цих людей і прожите ними довге і щасливе життя робили світлою мамину скорботу. А мене - тоді маленьку дівчинку, потім юну дівчину примушували мріяти про таку ж.
Ще в той час я вірила: люди, яких ми любили, і які любили нас стають після смерті нашими янголами-охоронцями. І вони назавжди поруч не тільки в наших спогадах, які немов коштовності, я всіма силами намагалася і намагаюся зберегти. Казки, запах пиріжків, тихе шелестіння шахів по лакованій дошці ... Любов і щастя, якими був наповнений їх затишний будинок ...
Прибравшись, ми посадили квіти. Я пішла набрати воду для поливу. Дивилася під ноги, а думала про те, що якщо щось на кшталт того, у що я вірила в дитинстві існує, якщо душі не вмирають, то навряд чи вони живуть тут. У цій моторошнуватій обителі вічної тиші під сірими гранітними плитами.
А потім раптом побачила його і дихання сперло в грудях. Зробила кілька незграбних кроків, подумки благаючи - нехай виявиться, що я помилилася. Але ж ні. Височенний - мало не в повний зріст пам'ятник у вигляді людської фігури з усміхненим обличчям старшого брата Артема. І напис:
«Бессонов Сергій Ігорович 12 червня 1987 - 21 серпня 2009»
О ні! Як же…. Сірий був здоровий як бик .... Нещасний випадок, значить. Тепер зрозуміло….
Я підійшла впритул і змахнула пил з до страшного схожої на Сірого статуї. Її очі на гранітному обличчі байдуже дивилися в порожнечу.
«Ти прости його, мала. Правда, постарайся. Тоді швидше відпустить. І будь щаслива».
А я накричала на нього. Ніби цей хлопець, що був старшим братом фактично і мені також, в чомусь винен. Якщо б тільки знати ...
- Віка? Ти чого? - переляканий Олін голос змусив мене здригнутися.
- Нічого, це ... Це мій знайомий. Брат Артема. Я з ним…
- Я розумію. Пам'ятаю, - вона стала поруч, - Як жахливо померти таким молодим.
Я купила букет білих кал. Написала на стрічці: «Спасибі, що був мені як старший брат».
Я не знала. Могла б дізнатися, але не дізналась. Змінивши номер, видаливши акаунти в соціальних мережах і з властивою мені старанністю виконуючи клятву ніколи не заходити на сторінку Артема або когось, хто з ним пов'язаний.
Поливши квіти, ми попрямували до дверей. Мені здавалося, витесані з каменю очі, стежили за мною до самих воріт.
*****
Минали дні. Робота кипіла, керівник був задоволений і жартома обіцяв дострокове закінчення стажування. А вже після сьогоднішньої зустрічі ці його жарти просто зобов'язані були стати правдою повністю. Тригодинні перемовини з юристом компанії, з якою ми збиралися укласти угоду нагадували битву Давида та Голіафа. Різниця була в тому, що Давидом була молода жінка, а Голіафом щупленький нудний мужичок з маленькими свинячими оченятками і репутацією акули юриспруденції.
Він вважав, що хитріший за всіх, мені потрібно було довести, що впораюся і без головного юриста і мого наставника, що вкрай невчасно захворів на грип. Підсумок зустрічі був таким же, як підсумок битви. Ми підписали контракт на умовах, вигідніших за які важко було уявити.
- Увечері йдемо святкувати, - безапеляційно заявив Дмитро Сергійович, коли ми сідали в машину, - Відмови, Віка, не приймаються. У тому числі тому, що у нас два приводи - контракт і закінчення твого випробувального терміну.
- Вітаю! - Петро Олексійович, заступник боса, так сильно стиснув мою долоню своєю лапою, що я на мить злякалася за кістки.
Відмовлятися я і не збиралася. Розвіятися і відпочити було саме тим, що мені потрібно. Крім того, приводів купа. Ніяких більше секретів від батьків, хороший адвокат, що займається розлученням, нова крута робота. Життя налагоджувалось. Так я думала до того, як побачила місце, обране для тусовки. Destroyers! Що, в столиці інших хороших клубів немає?
Власне обурення від цього факту змусило розлютитися на себе ж. Скільки можна врешті-решт! Скільки ще потрібно часу щоб остаточно залишити минуле в минулому! Як довго воно буде для мене щось означати ...
Не буде! Не означає!
З широкою посмішкою я взялася за подану мені руку і вийшла з машини. Не розглядатиму кожну деталь. І думати про те, як сильно змінилося приміщення теж не буду. І крапка.
