Катастрофа для мільйонера - Альма Лібрем

Мені точно не стане на заваді трішечки чесності і стабільності. Це єдине, що може хоча б стабілізувати ситуацію! Важко довіряти одне одному, коли ви за увесь час тільки й встигли, що погризтися.

— Мені теж треба розповісти дещо про вагітність, — кивнула Леся. — Я…

Вона не встигла договорити, тільки клацнула зубами. На територію житлового комплексу на повній швидкості влетів незнайомий автомобіль. Леся злякано відскочила мені за спину, коли він загальмував сантиметрах в тридцяти від нас. Краєм ока я вже побачив, що охорона, обурена такою поведінкою невідомих, прямує сюди ж.

З автомобіля, чорного, дрібного і надто непримітного, як для того, щоб належати місцевим жителям, вибрались троє. Один — трохи миршавий чоловік років п’ятдесяти, друга — яскраво нафарбована панянка, третій…

Його зовнішній вигляд я розгледіти не зміг, бо обличчя майже повністю закривала велетенська операторська камера.

Журналісти, щоб їх…

— Газета “Знамениті Сьогодні”! — заторохкотіла панянка. — Кирило, Лесю, розкажіть, як давно ви знайомі?..

Ми розгублено перезирнулись.

— Про термін вагітності запитай, — прошипів миршавий.

— Скільки тижнів вашій вагітності? — мікрофон всунули Лесі під ніс.

Ми відступили на крок до мого автомобіля. Потім ще. Леся вперлась спиною у дверцята водійського сидіння.

— Лесю, чи правда, що ця дитина може бути від іншого чоловіка? До нас у редакцію звернувся ваш колишній хлопець Андрій, він сказав, що…

Журналістка збилась і скосила погляд на миршавого. Очевидно, забула слова та просила підказку.

— Сідай на пасажирське сидіння і їдьмо. Бігом, — прошипіла Леся.

На пасажирське? Про що мова?..

Я взагалі не зрозумів, про що вона питала, як раптом Леся смикнула дверцята моєї машини та стрибнула на водійське сидіння. Я ніби заціпенів. Журналістка миттю кинулась до других дверей з цього ж боку, плануючи їх відкрити. Напевне, хотіла заскочити всередину, щоб продовжити інтерв’ю.

Втікати від журналістів — погана ідея! Проте моя Катастрофа уже кувала історію власними руками, а мені лишилось тільки кинутись за нею, оббігти автомобіль і смикнути дверцята з пасажирського боку. Там було відчинено, Леся, очевидно, все передбачила.

Я шурнув у машину, і вона одразу ж вдарила долонею по кнопці блокування дверей, зачиняючи автівку зсередини.

— Тут ми не поговоримо, — рішуче заявила Леся, ігноруючи журналістку, що стукала розкритою долонею в скло машини. — Треба їхати звідси пошвидше, доки вони не здогадались заблокувати нам дорогу.

Вона завела авто, і тільки тоді я згадав, що взагалі-то Леся — Катастрофа ще й на дорозі, і я геть не збирався впускати її за кермо. Проте журналісти теж не давали нам спуску, вже пакувалися у власну машину, отже, нам треба було поспішати.

— Рушай, — зітхнув я приречено. — Поїдемо до мене додому. Там теж закритий комплекс, внутрішня парковка, доки вони дозволу шукатимуть, ми вже будемо у квартирі.

— Домовились. Адресу кажи.

Я прокляв себе за дурість, за те, що взагалі дозволив цьому статися, і сказав, куди їхати. Леся хижо усміхнулась і втиснула педаль у підлогу.

Здається, мені знадобиться не тільки пасок безпеки, а й заспокійливе. Терміново.

Ну що за жінка!

___

Любі читачі, про Руслана, Кирилового друга, ви також можете прочитати окремо, в книзі "Наречена мого брата".