Виходь за мене, милий - Міа Натан

Катя.

Наступні декілька днів були абсолютно божевільні!  Хоча основні клопоти щодо весілля, переїзду, оформлення всіх необхідних документів лягли на Максима, мені теж вистачало роботи. Все ускладнювалось тим, що мені не дозволяли виходити з дому. Ми з Максимом  так і залишились у батьків. Всі зійшлися на думці, що цей варіант самий безпечний. От я й сиділа, як якась Рапунцель, чи як там її, у шістнадцятиповерховій вежі. Тому я була вимушена піти в астрал, тобто в онлайн, дай Бог здоров'я тим, хто придумав Інтернет.

Я наполягала, щоб ми просто оформили шлюб в одному з сервісних центрів, які надають послугу “Шлюб за добу”. Ніяких білих суконь, відмічань, гостей і тому подібного. Мама кип’ятилась, аж пар вухами йшов:

-  Що це за дурні балачки! Як це без плаття?! Кожна дівчина мріє одягнути весільну сукню, відчути себе принцесою! - розповідала вона мені, про що я повинна була б мріяти, якби була нормальною, а не такою причмеленою, яка я є. (Вся в батька!) - Бог би вже з тими гостями, то вже таке! Запросим тільки брата мого з сім'єю, батькових сестер, Загородніх, Потапенків, бо виручали нас не один раз. От і зараз їм грошей винні, - зітхнула вона. - Може ще Калюжних. Треба в батька запитати, що у нас там з ними. Та й все. Я вже домовилась за ресторан. Знаєш, як це важко рахуй “на завтра” знайти ресторан. Зубами вигризала! А ти тут мені… Й фотограф треба! Це ж пам’ять!

Вона зітхнула. Тяжко їй з такою дочкою, як я! Я її розумію, і навіть співчуваю.

Сама я сиділа підперши голову руками й намагалась абстрагуватись від цього дурдому. Я хотіла одного - стати птахою, хай і вороною, й полетіти далеко-далеко.

Мої сумні роздуми перервав Максимів голос. Він якраз на кілька хвилин заїхав додому провідати мене й щось там забрати. Й чудово чув маму.

- Софіє Іванівно, при всій повазі! Вимушений Вас попросити нікого не запрошувати. З рестораном теж відбій. Ви - величезна молодець! - миттєво зреагував він на її намагання щось заперечити. - Ми дуже високо цінуємо усі ваші зусилля! Так, сонечко?

Я закивала, що дурна! В кінці тунелю таки з'явилося світло!

- Але, на жаль, по часу виходить так, що зразу після того, як ми задокументуємо шлюб, встигаємо тільки заїхати сюди, швиденько випити шампанського, може щось перехопити, забрати речі й їхати в аеропорт. Сукня буде, не переймайтесь! Фотограф? Якщо Вам не важко, підберіть найкращого, гроші не проблема. 

- От же, Господи! Все якось не по-людськи! - завелась мамця.

- Все буде добре! Якщо буде потреба, після того, як все владнається, ми проведемо ще одне весілля. Вже так, як має бути, - запевним її Максим, посміхаючись своєю найчарівнішою посмішкою. Ще й підморгнув!

Врешті, наше весілля пройшло десь так як розповідав Макс.

Була чудова в обліпочку сукня, біла, як перший сніг й ажурна, як його сніжинки. З таким чудовим мереживом, що навіть мене пройняла його краса. Був супер професійний фотограф, який робив свою роботу невимушено, якось непомітно. А ще, надзвичайної краси букет!  Але найбільше мене вразив мій наречений. Коли я побачила його у елегантному білому смокінгу по фігурі, ледь не зомліла.

Знаєте, в чомусь це весілля було весіллям навиворіт. Я маю на увазі, сукню нареченої до церемонії бачив якраз тільки наречений, бо він її вибирав без мене. Як він це зробив - загадка, але все підійшло ідеально.

А ще в нас було не так, як у всіх романтичних фільмах з весіллями. Я про оті сцени, що є майже в кожному такому мелодраматичному шедеврі. Пам'ятаєте, коли з'являється наречена у своєму шикардосному платтячку, а наречений, побачивши таку красу, втрачає дар мовлення й стовбеніє. У нашому випадку це сталося зі мною! Отак.

Прощання з батьками пройшло для мене важко. Я навіть розплакалась. Вони, само собою, поїхали нас проводжати в аеропорт. Мама ридала не соромлячись, а батько стримувався, але очі підозріло блищали. Останні обійми, поцілунки. Я й не зчулась, як опинилась у літаку.

Про переліт розповідати не буду. Бо погано його пам'ятаю. Ми звичайно відсвяткували наше одруження шампанським, потім дуже смачним червоним сухим. Там, високо в небі, напруга останніх днів, нарешті, відпустила. Макс підставив своє плече, я повагавшись секунду, таки поклала на нього голову. Але він вирішив, що цього замало, й міцно мене обійняв, зарився обличчям в моє волосся і мені здалося (а може й не здалося,) сказав: “Моя! Тепер я самий щасливий чоловік у світі!” Під його рівне дихання я й заснула.

Нарешті, стомлені довгим перельотом, ми добрались до пункту призначення. Гонконг мене вразив! Височенними хмарочосами, величезною кількістю людей на вулицях, а ще у мене виникло відчуття, що я знаходжусь у величезній сірій хмарі, що ось-ось розродиться дощем. Просто перші враження, поки ми їхали до Максима додому. 

Їхати було довго, бо він мешкає на Repulse Bay. Як він мені пояснив, це  фешенебельний район з дуже дорогою нерухомістю та шикарними пляжами. Він довго мріяв жити саме там і от, нарешті, зміг собі дозволити купити апартаменти в одному з житлових комплексів.

Квартира була відпадна! Мебльована зі смаком та водночас дуже раціонально. Була продумана кожна деталь, навіть встановлена інтелектуальна система домашньої автоматизації, так званий “Розумний дім”. Спальня мала панорамне вікно та вихід на дуже затишний балкон. Вид відкривався надзвичайний! Можна було просто лежачи у ліжку споглядати морську синь; пагорби, вкриті смарагдовою зеленню; мальовничо розкидані у морі невеликі острови.