Виходь за мене, милий - Міа Натан

- Хай так, - перебила я його, починаючи злитися, - але це не він змусив тебе аж так її виціловувати.

- Мені просто стало її шкода. Я розумію, це тупо. Але вона почала плакати, я намагався її заспокоїти.

- Я так розумію, у ліжку ти провів їй сеанс психотерапії, щоб їй вже зовсім стало добре! - я ледь стримувала лють. - Я тебе дуже прошу, йди звідси! Від твоїх пояснень стає лише гірше!

- Я не спав з нею! Просто посадив у таксі й відправив у готель. Я не розумію, про що ти.

Я взяла телефон й показала йому. Він уважно подивився все до кінця. Потім сказав:

- Це було давно. Коли ми ще були разом. Це знято в Гонконзі минулого літа. Не знав, що вона нас знімала.

- Я тебе дуже прошу, скажи їй, хай перестане мені все це присилати. Це, звичайно, дуже цікаво, але навіщо ж…? Я не збираюся вливатися у вашу дружню сім'ю.

- У нас з нею немає ніяких відносин! Ні інтимних, ні дружніх! Моя сім'я - це ти! Затям це, будь ласка!

- Ні, це ти затям! Я не твоя! Ти не маєш ніяких прав на мене. Я хочу, щоб ти зник з мого життя! Я не можу бути з чоловіком, якому не можу вірити.

- Я втомився намарно виправдовуватись. Але, підсумовуючи, скажу так - єдиний мій гріх перед тобою - той поцілунок у ресторані, який нічого для мене не значив. Тебе я нікому ніколи не віддам, як би цей стратег доморощений не старався. З твого життя я нікуди не подінусь. Ти таки будеш моєю законною дружиною.

- А якщо ні? Що ти зробиш? Знову схопиш мене як гамадрил, що уявив себе Кінг Конгом, й потягнеш до себе в печеру? Й там зачиниш навіки віків?

- Ні, думаю до цього не дійде. Я все ще сподіваюсь, що ми домовимось, якось зможемо порозумітись. До речі, вибач, що схопив та налякав тебе!

- Лякалка ще не виросла!

Він втомлено посміхнувся.

- Пізнаю мою дівчинку.

Я злобливо зиркнула на нього та вирішила нічого не говорити.

- Добре, я піду. Дам тобі відпочити. З Анітою я поговорю. Вона більше тебе не потривожить. Єдине,  дуже тебе прошу, не зустрічайся з Томасом.

- Я не можу, у нас контракт до кінця наступного тижня.

- Добре, я щось придумаю. Зачини за мною двері.

- Навіть не думай його чіпати!

- Та не збираюсь я йому нічого робити! Заспокойся!

Й він вийшов за поріг.

~~~~~~~~

З Томасом я таки вирішила допрацювати до кінця.

По-перше, я не бачила в ньому ніякої особливої загрози. Більше того, він пообіцяв припильнувати сестричку й сказав, що вони вже взяли квитки додому на наступну суботу. Ну, а по-друге, він мені всю суму заплатив наперед й було б незручно з доброго дива ось так з ним вчинити.

Максим таки придумав, як себе заспокоїти щодо Томаса. Він постійно знаходився десь поруч, не криючись, навпаки, намагався весь час бути у Томаса на очах. Одним словом, було весело!

Але справжні веселощі почались, коли ми з Томасом влаштували прощальну вечерю у невеличкому ресторані, що знаходився у одному з шикарних парків міста.

Ми вирішили, що мені не має ніякої потреби проводити його в аеропорт, він чудово впорається сам, якось же він сюди доїхав. Й знову ж таки Аніта. Мені з нею зустрічатися радості мало. Отож, після вечері ми дружньо попрощались, він сів у своє таксі й поїхав збиратися.

А я буквально на хвильку затрималась, якраз задзвонив телефон. Як раптом я відчула, як чиїсь міцні руки, що сильно пахли цигарками, схопили мене ззаду. Однією рукою мені закрили рота, а іншою перехопили за талію. Чийсь голос просипів:

- Не дригайся! Я при зброї, далеко не втечеш!

Не встигла я як слід перелякатися, як у мене за спиною почувся якийсь шум, потім звук ударів й залізна хватка чужих рук зникла. Я швидко обернулась й побачила, як Максим зчепився з якимось кремезним чоловіком. Той справді мав пістолет, але не встиг ним скористатися, бо Макс вибив його у нього з рук. Чолов'яга, не будь дурнем, кинувся тікати. Максим спочатку сіпнувся за ним, але потім глянув на мене й зупинився.

- Ти як, мила? Все нормально?

- Що це було?

Він не встиг відповісти, як одночасно у нас обох задзвонили телефони. У мене на зв'язку була мама, а у Макса - тато!

- Господи, дитинко, ти ціла? Що у вас там діється?

-  Мамо, все добре.

- Де ж добре?! Тут батькові дзвонять, викуп за тебе вимагають!

"Ти глянь, які швидкі! - подумалось мені.- Й куди ж вони так поспішають".

Тим часом, мама закінчила причитати й попросила якомога швидше приїхати до них, аби про все поговорити, бо це таки не телефонна розмова.

Ми сіли до Максима в машину й поїхали до моїх батьків, аби все ж таки зібрати всю інформацію до купи й спробувати краще зрозуміти, що це було. А саме головне, вирішити, що робити далі.

 - Дякую! - звернулась я до Максима. - Ти як ніколи вчасно! Знову стежив за нами з Томасом? Мені пощастило, що ти - ревнивий параноїк.