Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Незважаючи на побоювання, що я не зможу заснути вночі, в сон провалююсь варто голові торкнутися подушки. Швидше за все позначається втома, нервова напруга, а також безсоння минулої ночі.

Вранці я прокидаюся від чоловічих голосів та звуку мотора. У кімнаті ще темно, я намацую під подушкою телефон. Так і є - лише п'ята ранку.

Я сповзаю з ліжка і підходжу до вікна. У дворі, блискаючи фарами, стоїть мій автомобіль. Його таки полагодили, що не може не радувати.

Я здригаюся від прохолоди і повертаюся під ковдру. Думаю про те, чи варто мені поїхати не попрощавшись з Максом, чи це буде справжнє свинство. Цікаво, чи він почув мою останню фразу про зраду чоловіка?

Коли у дворі вщухають звуки, а кроки Самойлова проносяться повз мою кімнату і зникають у сусідній, я все ж таки вирішую що час готуватися до від'їзду.

Одягаюся, тихенько прослизаю коридором у ванну кімнату. Вмиваюсь і йду на кухню. Нашвидкуруч готую сніданок на дві людини, забираю з холодильника свій пакет з продуктами з магазину та виношу в коридор під двері, щоб не забути. Туди ж вирушає моя сумка з одягом.

- Прокинулася вже? – я здригаюся від звуку голосу чоловіка. Зовсім не помітила, як він підійшов.

- Так, доброго ранку і дякую за машину. Я бачила її на подвір'ї, - незграбно тупцюю на місці, не наважуючись підняти погляд через вчорашню нашу суперечку.

- Радий був допомогти. Ключі на тумбочці, - кивком вказує праворуч.

- Я сніданок приготувала, ще не їла, на тебе чекала.

- Чудово, ходімо.

Незручність між нами стає майже відчутною. Максим дивиться то на мене, то на їжу у тарілці. Я так само потай спостерігаю за тим, як він їсть.

- Щодо вчорашнього, - відсунувши від себе тарілку, прокашлюється віе та починає говорити, і я застигаю з вилкою в руці. - З чого ти взяла, що Іван тобі зраджує та ще й з Вороніною? Це ж маячня. Мені здається, ти щось не так зрозуміла.

- Все я так зрозуміла, - підводжу на нього погляд. - Запитай у свого друга сам, може тобі з подробицями розповість, - з презирством, яке відноситься до мого чоловіка, випльовую я.

Максим  стискає губи в тонку лінію.

- Допустимо ти маєш рацію. Що ти збираєшся робити далі? Переховуватись від нього поки не знайде тебе?

- Подам на розлучення, - ця фраза вилітає з мого рота так спритно, що я сама дивуюсь їй.

Насправді, навіть після того, як я здогадалася про його зраду, думати про розлучення було надто важко. Мої думки були швидше: а раптом я погарячкувала? А що коли це збіг? А як жити далі, якщо останні роки я жила та дихала тільки чоловіком?

Але ось ці слова сказані вголос і я розумію, що це єдине правильне рішення у цій ситуації.

- Він знає?

- Ні, - хитаю головою. - Не кажи йому поки що. Мені потрібен час щоб охолонути і прийти до тями. Це, знаєш, непросто – дізнатися, що твоя кохана людина тобі зраджує.

Мої губи кривляться в посмішці і я опускаю погляд, тому що знову хочеться плакати.

- Я зрозумів. Але не гарячкуй. Може, все зовсім не так. Ти ж не тримала над ними свічку?

Я хитаю головою.

- Не рубай з гаряча. Я спробую поспостерігати за цими двома, може ти все ж таки помилилася у своїх здогадах. Якби у Вані з'явилася коханка, думаю, він би переді мною обов'язково похвалився.

- Твої слова обнадіюю, - фиркаю я. - Але насправді я думала, що ти знаєш про все. Просто покриваєш його.

- Повір, якби я знав, то ти зрозуміла б це по його обличчю. Я б добре врізав йому. Не хочеш у мене залишитися? - різко переводить він тему і чекає на мою відповідь. - Я все одно їду назад до міста і раніше ніж через два тижні не повернуся. Тут є все необхідне, тобі буде комфортно.

- Дякую за пропозицію, але ні.

- Куди ти поїдеш? До батьків?

Я невиразно знизую плечима.

- Кудись.

Він розуміє, що я не хочу говорити, де збираюся перечекати «гострий момент», тому не дошкуляє і не задає мені більше запитань.

- Ти коли їдеш?

- Доїм і, напевно, виїжджатиму. Тут недалеко, їхати недовго. Хоча, - я знімаю з блокування телефон і перевіряю час, всього пів на сьому ранку, - ще півгодини почекаю, занадто рано, ключі не заберу.

- Добре, може тобі із собою кілька банок закруток дати? Огірочки? – дивиться хитро на мене. Помітив як я вчора уплітала їх.

- Не відмовлюся, - усміхаюся я. - Надто вже люблю їх, а таких смачних сто років не їла.

- Обов'язково передам твою похвалу Віці, - він піднімається зі свого місця. - Чи можна на твоєму телефоні ліхтариком скористатися? Мій сів, а у підвалі лампочка перегоріла.

Я з побоюванням дивлюся на нього, накриваю телефон долонею. Максим, здається, прочитав мої думки, бо каже:

- Не бійся, я не збираюся нікому дзвонити та надсилати повідомлення з твого телефону. Хотів би повідомити Івану де ти, написав би зі свого чи вчора під час розмови здав тебе.