Мед для Ворона - Селена Рейні

– Ти ходиш у театр? – запитала Софія.

– Ммм, ні. А ти хочеш мене запросити на якийсь спектакль?

– Ні. Наші рідні та друзі посоромляться запитувати, як і чому ми почали зустрічатися. Але обов’язково поцікавляться, де ми познайомилися.

– А може просто скажемо, що списалися в інтернеті?

– Я відписую незнайомцям, лише якщо вони пропонують мені роботу.

– Зрозуміло. О, може розповімо, що ти прийшла у мій ресторан?

– Я не відвідую такі дорогі заклади. Тим паче сама.

– Супермаркет? – запропонував.

– Ми живемо у різних районах міста. Окрім того, як часто ти сам ходиш по покупки?

Зазвичай він їв у ресторані. А набір стандартних продуктів йому приносила хатня робітниця. До слова, вона й часто забирала їх собі, бо Ворон з них нічого не готував.

– Не часто, – зізнався.

– Ти ходив на виставку картин в стилі українського авангарду минулого місяця?

– Не ходив.

Він взагалі не пам’ятав, коли востаннє відвідував галерею. Щось дотичне до мистецтва було у його житті, коли він обирав фарбу разом з дизайнером для нового ресторану.

Вони й далі пропонували один одному різні варіанти. Але так і не змогли знайти точку зіткнення. Зрештою, їм довелося зійтися на знайомстві у книгарні. Вони й справді минулого тижня, в той самий день, відвідували книжний магазин і обоє купували дитячі книги. Софія для похресниці, а Денис для племінниці.

Маршруткою до її дому було їхати годину. На авто вони домчали удвічі швидше. Машина підкотила до маленького, одноповерхового будиночка.

– Я можу зайти? – запитав Денис.

– Звичайно. Думаю, тобі буде цікаво подивитися, де перші місяці житиме наш малюк.

Вони вийшли з машини й дівчина відкрила хвіртку, запрошуючи Дениса на подвір’я.

– Земельна ділянка дісталася мені у спадок від бабусі, – розповідала дівчина. – І як тільки я почала заробляти гроші, стала відкладати. Тоді знесла старий будиночок і побудувала новий.

– Мабуть, в тебе було велике бажання з’їхати від батьків, – пожартував Ворон.

Але Софія не усміхнулася. Щобільше так скривилася, що на переніссі з’явилася зморшка. Вона швидко відімкнула двері та пропустила його у будинок. Вони пройшли у невелику веранду, де була вмонтована шафа для верхнього одягу та взуття. Дівчина швидко скинула своє пальто, побоюючись того, що чоловік вирішить їй допомогти та прошмигнула у широкий коридор.

– З лівої сторони у мене кухня, по праву руку зал, який також виконує роль гостьової спальні. Там кабінет. Тут ванна кімната. Спальня за тими дверима.

– Я хочу оглянути спальню.

– Прошу, – відкрила перед Денисом двері.

Вони увійшли у простору кімнату. На стінах сірі шпалери, підлога покрита ламінатом з липи, на широкому вікні тюль. На шоколадному покривалі лежали сині подушки. Під вікном м’яке крісло. Кобальтовими були торшери у кутках та горщики на підвіконні.

– У тебе широке ліжко, – задумливо сказав чоловік, дивлячись на постіль під стіною.

«І це все, що його зацікавило?», – здивувалася.

– Так. Але до народження дитини доведеться його замінити на вужчу модель.

– Навіщо? – не зрозумів він.

– Коли я засинаю, то постійно перекочуюся під стіну. А так буде далеко тягнутися до колиски, – пояснила. – До слова, у мене колись були плани щодо того, щоб перетворити горище на мансардну кімнату. Однак не було потреби. Тепер, коли у мене будуть діти, з горища вийде чудова спальня для них, коли вони підростуть.

Вона усміхнулася. Скільки разів вона уявляла, де поставила б для дітей шведську стінку і відразу ж лаяла себе за даремні надії? А от тепер можна сміливо планувати дитячі кімнати нагорі.

– Ти можеш жити у залі, доки малюк не підросте настільки, щоб міг обходитися без мене.

Вона вийшла зі спальні, а чоловік послідкував за нею.

– Спатимеш ось тут, – вказала на бежевий розкладний диван.

Денис скривився. Широке ліжко у спальні сподобалося йому більше.

Намагаючись не надто перейматися незручним диваном, він роззирнувся навкруги. На столі були викладені фарби та олівці, а під стелею висіли ялинкові вогники. Денис, піднявши до верху брову, кивнув на листки, на яких були зображені зайчики та кошенята.

– Цю ніч у мене був похресник, – пояснила Софія, ховаючи малюнки за спину. – Це він малював, – збрехала.

А тоді швидко вийшла з вітальні у кабінет. Чоловік направився слідом за нею. Кімната, у яку він потрапив була дуже світлою. У кабінеті було два столи: один з комп’ютером, а інший з малюнками, тубиками з фарбою, олівцями. До однієї стіни був прилаштований стелаж з альбомами та приладдям для малювання. На іншій – десяток малюнків під кольоровими кнопками. Картинок було так багато і всі такі яскраві, що чоловік навіть примружив очі від болю.

– Вип’єш чогось? – дівчина посунула на нього дівчина, випихаючи з кабінету. – Чай чи каву?