Викрадений рай  - Фредеріка Фома

 - Янгол ? - Чую знайомий здивований голос. Повільно підіймаю голову. Це був той самий хлопець, якого я врятувала, вигляд мав кращий ніж при першій нашій зустрічі. 

 - Ти тут ? - Теж здивовано протягую, розглядаючи милу посмішку хлопця. Роблю крок назад. 

 - Тут. 

 - Після всього що Звір зробив. - Якось це занадто. Він же пошматував його. 

 - То було маленьке непорозуміння. - Ще ширше всміхається, зачісує пальцями  назад своє кучеряве, темно каштанове волосся. - Ми не знайомі, я Змій. - Протягує мені руку, зацікавлено розглядаючи мене. 

 -  У вас що імен не має, понавигадують дурних кличок, а я маю їх запам'ятати. - Вилітає з мого рота. 

 - А ти дотепна, янгол. Імена знаю лише близькі, а ти поки що не є нею. 

- Я Оксана. - Тисну його руку. Й хочу вже як найшвидше втекти. 

 - Янгол звучить краще. Чого ти тут ? 

 - Сама не знаю. - Знизую плечима, обходжу хлопця та поспішаю на вулицю. 

Обійшовши майже весь будинок нарешті знайшла потрібне мені вікно, але телефону тут не було, я навіть навколішки стала, обмацала весь газон й під кущем дивилась, немає. 

 - Куди ж він подівся ? - Бурмочу сама до себе. 

 - Щось шукаєш ? - Лунає у мене за спиною голос Звіра. Тихо зойкаю, завмерши навколішки. - Тобі варто перестати повзати навколішки. Бо всі охоронці слиною сходять дивлячись на твої оголені сідниці.  - Рукою ковзаю по сідницях, а вони дійсно оголені. Я думала що довжина сукні дозволяє мені так стояти. 

Гордо підводжусь з колін, повертаюсь до Звіра. А він стоїть задерши голову, руки в кишенях, обличчя як завжди кам'яне, лише очі дивно блищать. 

 - Хочеш щось мені сказати ? 

 - Хочу. - Замовкаю, бо кожне моє слово рано чи пізно зіграє проти мене. А я так багато хочу сказати цьому покидьку. - Мені потрібно речі привезти, й сказати сусідці що мене не буде. Вона буде хвилюватись. 

 - Добре. - Так легко. Я чомусь чекала якусь нотацію. Чи категоричну відповідь "ні". Можливо він і сам допетрав що мені потрібні речі.