Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

— Квартира переписана на тебе, на рахунок у банку я поклав гроші, якщо потрібна буде допомога — звертайся, — каже Ігор, стоячи біля дверей.

У моїх руках свідоцтво про розлучення, оформлене заднім числом. Я хочу засміятися, але чомусь не виходить. Як і заплакати. Згідно з папірцем ми розлучилися ще пів року тому. І тоді ж він став щасливим зразковим сім’янином з іншою.

— І ще, — він зупиняється, повертається до мене. — Намагайся не давати інтерв’ю журналістам. Їм, звісно, буде цікаво поговорити з колишньою дружиною, розпитати про все. Уникай розмов, не хочу, щоб це якось вплинуло на мою кар’єру.

— Ти оформив розлучення заднім числом, — вимовляю, ніби тільки зараз зрозуміла це.

— Вимушений захід, — він стенає плечима й робить кілька кроків до мене.

Зупиняється за метр, дивиться чи то з жалем, чи то з розчаруванням. Принаймні я чомусь не бачу в його очах кохання, але ж воно було, я не могла його намалювати.

— Лєрусь, ти ж розумієш, що я тепер балотуюся й за мною стежитимуть, а, отже, і за тобою. Я не хочу, щоб ти щось розповідала про нас. Мені важлива репутація.

— Тому розлучення заднім числом, — я осміхаюся, хоча всередині мені боляче.

— Так, тому. Ти маєш бути розумною дівчинкою. У тебе нове життя, можливо, навіть заміж вийдеш, — він підходить ще ближче, і я мимоволі вдихаю його до болю знайомий запах.

Підіймаю голову й зустрічаюся з ним поглядом. Зараз, як ніколи раніше, хочеться оповити його за шию і просити не йти, тому що мені буде самотньо. Усе, що сталося за останній місяць між нами — помилка. Ми маємо бути разом, ми сім’я, і я все ще Валерія Орловська, а не Селезньова. Адже це помилка. Те, що ми розлучаємося.

— Ти впевнений, що вона носить твою дитину?

Я все ж таки принижуюсь. Відводжу погляд убік і ковтаю. Чомусь у голові занадто сильно пульсує, а серце прискорює ритм. Я ж маю побажати йому щастя і сказати, що в них обов’язково все складеться. Так буде виглядати ідеальне розлучення, але я не можу. Язик не повертається побажати щастя коханому чоловікові з іншою.

— Упевнений, Лєро, — він усміхається зовсім як раніше, оголює ряд білосніжних зубів, і в його погляді читається ніжність, ось тільки думає в цю мить він явно не про мене, а про неї.

— До побачення, Ігорю, — вимовляю, звідкись взявши сили.

Він йде. Зачиняє за собою двері й залишає мене одну. У моїх руках документ про розлучення. Звісно, ми розлучилися до того, як у нього з’явилася інша жінка. Я хочу злитися, тому що мені відкрили очі, хочу кричати й, зателефонувавши йому, сказати, що він скотина, і я його ненавиджу, ось тільки все це неправда.

Саме тому я йду в спальню, залажу на диван з ногами, вкриваюся пледом і плачу, прокручуючи в голові наше сімейне життя. Знайомство, весілля, медовий місяць, романтичні вечори при свічках і ніжність у його погляді. Він міг так швидко розлюбити? Клацнути пальцями й перемикнутися на іншу, тому що я не дала йому того, на що він чекав?

Мою жалість до себе перериває дзвінок у двері. Я вирішую не відчиняти, але потім згадую, що в Ігоря більше немає ключів. Він залишив їх на тумбочці біля входу й пішов до іншої. Підводжуся з дивана, коли дзвінок припиняється, лечу до дверей, відчиняю їх і з розмаху врізаюся в широкі груди, які явно не належать моєму колишньому чоловіку.

— Я ж казав, що приїду, — на обличчі Богдана іскриться усмішка. — З підкріпленням, між іншим.

Перед моїм обличчям з’являється доглянута чоловіча рука, у пальцях якої затиснуті ручки пакета. Богдан злегка трясе рукою, і я чую дзвін.

— Взяв червоне й біле напівсолодке. Знаю, що вино не завжди допомагає, але горілку мені б не продали.

Я мимоволі усміхаюся і відходжу від проходу, пропускаючи чоловіка всередину. Він скидає туфлі й чекає, що я вкажу, куди йти далі.

— Направо, там кухня.

Він зникає за поворотом, а я зачиняю двері й переводжу подих. Поняття не маю, чому впускаю Богдана у квартиру й чому зовсім не відчуваю роздратування від його появи. Напевно, тому що він, попри мій явно не дуже привабливий вигляд, усе ж жартував і зайшов у квартиру, а не в жаху втік у невідомому напрямку.

— Келихи в тумбочці з квіточками, — кричу з коридору. — Я буду за кілька хвилин.

Сховавшись за дверима ванної, оглядаю своє обличчя: опухлі повіки, почервонілі очі, солоні доріжки від сліз. Я виглядаю жахливо й немає жодного шансу виправити це, тому я роблю те, що можу: вмиваюся й підфарбовую блиском губи. Поглянувши на себе в дзеркало, витираю блиск. Мабуть, це занадто. Адже він просто прийшов мене підтримати, а я фарбую губи, ніби сподіваюся на більше.

— Маєш кращий вигляд, — вимовляє Богдан, варто мені зайти на кухню. — А кажеш, вино не допомагає.

Я знову усміхаюся. Вдруге за останні десять хвилин.

— Ти й закуску із собою взяв? — помічаю нарізаний сир, полуницю, виноград і шоколадки.

— У мої плани не входило тебе напоїти.

— За що будемо пити? — я беру келих зі столу й сідаю навпроти Богдана.

Він здвигає плечима, даючи мені повну свободу дій. Навіть не віриться, що він не плід моєї уяви, а дійсно реальний. Поняття не маю як він дізнався про те, що саме сьогодні Ігор поїхав до іншої. Дата у свідоцтві про розлучення інша, але Богдан однаково тут.