Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Лєра

— Ось, бачите? — доктор тицяє пальцем в екран монітора. — Ця темна плямочка — ваша дитина.

Я киваю, усе ще несила повірити, що це правда. Там, на екрані, чітко видно маленький клубочок, появи якого я чекала довгі роки. Тепер він там, а я тут, не в змозі впоратися з емоціями. Плачу, стираю сльози зі щік і знову плачу, тому що не можу втриматися.

— Патологій у розвитку не бачу, поки все чудово. Загрози для вагітності теж немає, плодове яйце міцно прикріплене до стінки. Але ви все ж таки намагайтеся берегти себе, — дає настанови лікар. — Вітаміни я вам напишу, харчування збалансоване, наскільки дозволяє токсикоз під час першого триместру, певна річ, — додає вже з усмішкою.

Я лише киваю бовванчиком і перехоплюю серветку, щоб витерти гель зі ще плоского, впалого живота. Повірити не можу, що там у мене дитина. Поки я відчуваю її тільки жахливим токсикозом, який сприймала за банальне недоїдання і стрес.

— Лікарю, а те, що я так їла весь цей час… не вплине на дитину?

Відповідь на це питання хвилює мене найбільше, адже я, сама того не підозрюючи, могла нашкодити малюкові.

— Гадаю, ні. Головне — далі так не продовжуйте. І заспокійливі пропийте, щоб більше не нервувати.

— Я не буду, — обіцяю швидше собі, ніж лікарю. — Точно не буду.

— Чудово. Я напишу вам рекомендації.

Поки лікар щось пише в моїй картці, я з усмішкою дивлюся перед собою й думаю, що час змінювати своє життя. Записатися в басейн і на курси вагітних, придбати книжку про вагітність і дітей, а ще більше гуляти й спробувати не думати про минуле.

— Мені ж можна в басейн? — уточнюю в лікаря.

— Так, можна, — киває він. — Вам взагалі все можна в розумних межах. Займайтеся спортом, гуляйте, їжте, заряджайтеся позитивними емоціями. Робіть те, що вам хочеться. Ось рекомендації. В разі чого — телефонуйте.

Я беру аркуш із його рук і усміхаюся. Дякую за огляд і прощаюся, залишаючи кабінет. Уже на вулиці згадую, що не поставила занадто багато питань, але стримуюся від дзвінка. Навряд чи лікар, у якого таких недовірливих пацієнтів сотня, зрадіє, якщо я почну дзвонити йому щогодини.

Сьогодні Оля відпустила мене саму. Мені набагато краще, і я вже не така безпорадна, тому викликаю таксі з програми та чекаю, коли воно приїде. Двері клініки за моєю спиною відчиняються. Я обертаюся й бачу лікаря, який щойно мене оглядав. Думаю, чи варто підходити до нього, тим паче що він явно зібрався комусь дзвонити.

— Вибачте, — нарешті знаходжу в собі сили звернутися до нього. — Я можу запитати у вас?

— Так, — він доброзичливо усміхається.

— Я забула просто там у кабінеті запитати, — винувато кажу. — Як часто мені приходити на огляд?

— Там в аркуші я все написав. В ідеалі — раз на два тижні, але якщо вам подобається зі мною спілкуватися, можете приходити хоч кожного дня.

Я відчуваю, як мої щоки вкриваються рум’янцем, а на обличчі блукає ідіотська усмішка. Безумовно, вона з’явилася, тому що я почуваюся дурепою. Ну чому не прочитати всі рекомендації до кінця?

— Вибачте, я просто не дочитала.

— Нічого страшного, — лікар знову усміхається. — Я справді не проти, щоб ви приходили кожного дня.

Добре, що від потреби відповідати мене рятує прибулий автомобіль таксі. Я тактовно прощаюся й ганебно тікаю від розмови, яка мені здалася фліртом.

Вдома на мене чекає ретельний допит від Олі. Вона перехоплює мене біля порога, тягне на кухню і, посадивши за стіл, запитує:

— Ну що? Вагітна?

— Так, — усміхаюся і кладу знімки УЗД і рекомендації на стіл.

— А я казала! — вигукує вона і плескає в долоні. — Казала ж, що ти вагітна! Ех, Лєрко, вітаю! Ти так давно цього чекала.

Після радісних криків і душевних розмов, западає незручна пауза. Оля мовчить і не ставить питання, які її безумовно цікавлять, і на які я поки не можу дати відповіді. А ще я поки не знаю, що мені робити далі. Як бути з грошима, яких тепер буде потрібно чимало. Влаштуватися на роботу я не зможу через вагітність. Можна, звісно, розраховувати на допомогу від держави, адже тут платять непогані гроші, але їх не вистачить на всі потреби. Брати гроші в Олі мені незручно.

— Про що замислилася? — запитує подруга. — Ти аж зблідла.

Я вичавлюю з себе усмішку й чесно кажу:

— Про гроші думаю. Я й так тут твоїм коштом живу, а тепер… я на роботу хотіла влаштуватися, але, мабуть — не вийде.

— Господи, та заспокойся ти, — відмахується Оля. — Я тебе до себе в магазин візьму консультантом, хочеш? Плачу я дуже добре, роботи не так багато, до того ж тобі я дозволю сидіти на робочому місці й відлучатися на обід.

— Правда візьмеш?

— Ну звісно. Що за дурниці? Ти ж мені як сестра рідна. Ми разом стільки пережили.

— Дякую тобі, — я обіймаю подругу за плечі й відчуваю якесь дике полегшення.

Я зможу бути корисною, заробляти гроші й бути не зайвою в домі подруги, хоча, якщо чесно, мене злегка напружує те, що я змушена жити з Олею. У неї, щоправда, поки нікого немає. Вона вільна матір-одиначка, але так же буде не завжди. Не хочу, щоб вона соромилася привести чоловіка у власний дім, про що відразу їй повідомляю.