Ініціація - Люко Дашвар
— Бабо, — Перегуда порушив мовчанку першим. — Поговорити треба.
— Говори з тою курвою, яка під виноградом для тебе щойно ноги розсувала, щоб її паралізувало, сучку кляту!
— Значить так! Слухайте сюди, бо двічі повторювати не збираюся! — голос підвищив, аж змусив бабу смикнутися: зиркала на нього злостиво. — Ота сучка, яку ви клянете, біля вашого сина тліла, аж поки не помер! І біля вас тлітиме, який би бруд з вашого рота не вилітав! Дупу вам підтиратиме, з ложки годуватиме, тож у вас два дні! Завтра зранку зробіть усе, як годиться: на цвинтар із Галею сходіть, сніданок Сашкові покладіть, випийте по чарці, а потім повертайтеся додому і починайте збирати свої лахи. Отруту свою у склянки позливайте! Треба ж вам нас із Галею чимось діставати, бо за два дні заберу вас із невісткою вашою до себе на хутір. Ото, думаю, карасівці зрадіють! Перехрестяться, що вас здихалися! І запам’ятайте, бабо! Почнете викидати коники, в «Ниву» запхну, до сидіння прив’яжу, — оговтаєтеся вже на хуторі.
Глянув на бабу суворо: заклякла, дивилася на Перегуду розгублено.
— І ще одне! — додав. — Тільки спробуйте ще хоч раз до Галі присікатися! Не пожалію, бабо! Їй-богу, не пожалію! Бо я, бабо, ще та тварюка: живцем з’їм і не вдавлюся! Так що можете мене пиляти. Я не проти. Я ж розумію, бабо, що ви вже ніколи не змінитеся.
— Ах ти ж падло!
— Молодець, бабо! Усе чітко зрозуміли, рухаєтеся у правильному напрямку! — до дверей пішов, озирнувся. — Два дні! На третій переїжджаємо.
На хутір повернувся під ранок, бо ще з Галею посидів, ще розмірковували разом, за що найперше братися, щоб і на життя заробити, і хату добудувати, наче давно були подружжям, наче не сталося нічого трагічного, — звичайна буденна ніч.
— Шовкоплясову хату продам, — сказала Галя. — Думала на Лєнку переписати, після похорону кажу їй: хата твоя, повертайся, доню. А вона каже: ніколи не повернуся, мамо. Навіть ночувати не залишилася: справи в неї. Які справи?
— Їй видніше.
— Може, й так.
— Продай хату, віддай доньці гроші, — сказав. — Сяку-таку квартиру в місті купить собі. Буде ніби від батька, від батьків.
— Так і хотіла.
— А я в новій хаті Валєрчикову половину, мабуть, геть окремою зроблю. І землю поділю. Щоб хлопцеві було своє господарство, бо Валєрчик із хутора не поїде. Він теє… мріє про крила, а лине до землі.
— Коли молоді поряд, жити веселіше.
— Молодих на хуторі зараз побільшало, — відказав. — Сусіди нові поселилися: з дитиною, з собаками.
— І добре. Забути б уже про Карасівку. Виїду, не повернуся.
— А я ще зазирну, — сказав Перегуда. — Справа в мене тут одна лишилася…
Наступного ранку після похорону Шовкопляса Карасівка гула від разючої новини.
— Перегуда забирає Галю зі старою стервою до себе на хутір! — розповідала продавчиня єдиного карасівського магазину всім і кожному, хто заходив. — Їй-богу, не брешу! Стара Шовкоплясиха розказала. Прийшла, очі мокрі, ледь не плаче, каже: Перегуда вчора вночі до хати вломився, бабу за шию вхопив і сказав, щоб збирала лахи, бо придушить!
— Слава Тобі, Боже! — вигукнула Іванова дружина. — Хоч воду з колодязя питимемо без остраху!
— А коли забирає? — насторожився Іван. — Чи вже і перевіз бабів?
— Стара Шовкоплясиха сказала: оце сьогодні день дав, завтра, а післязавтра перевозитиме, — оголосила продавчиня.
— Сьогодні. І завтра, — повторив Іван. Тільки два дні мав, щоби із Перегудою покінчити. Від післязавтра Перегуда вже не буде сам-один на подвір’ї.
Іванові це геть не підходило. Збрехав дружині, що має зустрітися на хуторі з новими хазяями батьківської хати, бо вони ж «городські», нічого в сільському житті не тямлять, от і дзвонять йому щодня на мобільний: то питають, як виноград підрізати, то не знають, чи треба картоплю поливати після того, як відцвіте.
— І що мені — всі гроші з мобільного на них витратити? — буркнув.
Упхав потайки від дружини сокиру за пазуху, пішов на хутір. Перегуду вбивати.
«Городські», що купили в Івана Оверкову хату, наче підслухали, що Іван на них посилався. Не сиділося їм на подвір’ї: чоловік із дитиною ганяли м’яч прямо на вулиці, жінка з книжкою сиділа в траві біля паркану, поблизу собаки вешталися.
— Зарази, — пробурмотів Іван.
Хотів було повернути, через городи до Перегудиного подвір’я дістатися, та дівчинка першою помітила його, загорлала:
— Дядько Іван! Дядько Іван!
— От же суки! — посмішку начепив, пішов вулицею, гукав «городським»: — А що це ви, як безхатьки, по вулиці бігаєте? Чи вас хто з хати вигнав? — до чоловіка підійшов. — Романе! Чого гуляємо? Роботи нема? Та не повірю! На селі робота ніколи не закінчується.
— Сусід попросив за його обійстям наглянути, а з вулиці видніше. Ми час від часу виходимо, перевіряємо, — Роман потиснув Іванові руку. — А ви до нас?
— Та ні! Іду у своїх справах, — пробелькотів. — Я що спитати хотів. А чого ви сусідове обійстя охороняєте? Хазяїн де?
— Павло Петрович поїхав у Київ. Повернеться увечері. А ви до нього?
— Петрович?! — процідив злостиво. — Нащо мені ваш Петрович? Ох, ти настирний, Романе! «Куди я», «до кого»! Ні до кого! Корова заблукала. Шукаю!
У Карасівку повертався, матюччя гнув: «Не вислизнеш, Перегудо! Я тебе дістану, гандон драний! Уночі повернуся! Дочекаюся, поки дружина закимарить, перед тим пожаліюся їй, що живіт прихопило, що пластом лежатиму, а коли жінка вирубиться, підкрадуся нишком до твого обійстя. Та не вулицею, городами проберуся, щоби ніяка сука не побачила. Давай уже, повертайся, Перегудо! Поряд із Шовкоплясом покладу».
3.
Ще зранку Перегуда і не збирався їхати до столиці. Зателефонував хазяїнові грузинського ресторану, щоб вибачитися,
