Пірат - Гарольд Роббінс

— Я просто подумав, що вам це треба знати,— сказав Дік. І він згадав Лейлу. Слова мало не зірвалися з язика, але він передумав. Треба почекати до суботи, коли він буде знати більше. Поклавши слухавку, він деякий час сидів, розмірковуючи. Якщо між цими родинами немає ніякого зв'язку, чому вона так наполегливо твердила, що він є? Щось тут не те, але розібратися в цьому поки що важко.

Двері відчинилися і зайшла його секретарка. Вона здивовано заклякла.

— Містере Керрідж,— сказала вона з швейцарським акцентом. — Ви сьогодні прийшли рано.

— Так, треба було зателефонувати, вирішити деякі важливі справи.

— Може, вам кави?

— Вип'ю з задоволенням. І принесіть ваш журнал. Я хочу послати телекс Зіядові до Парижа.

Коли вона повернулася з журналом, він передумав і вирішив замовити переговори.

Телефоном він зможе повідомити про виклик Бейдра недбалішим тоном, аніж то можна зробити в холодному телексі. Він смакував каву, коли Юсеф відповів по телефону.

— Шеф попросив мене зателефонувати вам і попросити, щоб ви приїхали до Гштада, коли у вас буде час, щоб переговорити,— сказав він.

У голос Юсефа прокралася нотка тривоги:

— Чи щось там особливе?

Дік засміявся.

— Я не думаю. Між нами, я гадаю, що йому трошки надокучило грати роль сім'янина. Можливо, він шукає привід для відлучки.

Юсеф, очевидно, відчув полегшення.

— У мене якраз є привід. Вінсент згодився розірвати з нами контракт без оплати зверх того, що ми уже йому виплатили. Я можу сказати, що шефові треба приїхати сюди, щоб підписати папери.

— Йому це сподобається,— сказав Керрідж.

Відчуваючи, що конфіденційність установлена, Юсеф заговорив майже панібратським тоном:

— У чому полягає зацікавленість шефа в «Арабляльках»?

Дік відповідав у такому ж тоні:

— Не можу нічого сказати. Він не говорив мені. Та ви знаєте його до такої ж міри, як і я. Він цікавиться будь-якою новою справою, якщо вона пахне грошима. Можливо, він хоче ввійти в долю.

— Виходячи з того, що чув я,— то тільки маленька операція. Я не думаю, що по розмаху вона пасує йому.

— Якщо під час вашого перебування ця тема виникне,— сказав Дік так само недбало,— ви зможете йому про це сказати.

— А це думка. — Дікові здалося, що він чув, як у голові Юсефа обертаються коліщата. — Мені треба з'ясувати там іще дещо. Перекажіть шефові, що я буду десь під вечір.

— Перекажу,— сказав Дік і поклав слухавку.

До кабінету, знову з повним кавником, зайшла секретарка.

— Там чекає міс Аль Фей,— сказала вона, ставлячи тацю на його письмовий стіл.— Вона питає, чи у вас вибереться цього ранку для неї хвилька?

— Запросіть її,— сказав Дік. Мабуть, Лейла щось задумала, подумав він, наливаючи каву. Зазвичай вранці до кабінету вона ніколи не заходила.

Він не пам'ятав такого, щоб вона так скидалася на дівча-підлітка, як цього ранку. Вона нерішуче стала перед його письмовим столом.

— Сподіваюся, що не заважаю,— сказала вона тихим голосом. — Твого часу я багато не заберу.

— Все гаразд. Хочеш кави?

— Ні, дякую. Я прийшла тільки для того, щоб попросити вибачення за вчорашній вечір.

— Забудь про те, що було. Я вже забув.

— Ні, я серйозно,— наполягала вона. — Я поводилася, мов вередливе дитя. Я була неправа — просити тебе про такі речі. Я не хочу, щоб це, в якій-небудь мірі, вплинуло на наші стосунки.

— А це й не вплинуло.

— Чесно?

— Чесно,— відповів він.

Він помітив прояв полегшення і дивний блиск тріумфу в її очах.

— Чи зможу я прийти увечері до твоєї кімнати? — спитала вона тим самим тихим голосом.

— Я буду дуже нещасний, якщо ти цього не зробиш.

— Я обіцяла подругам повечеряти з ними сьогодні вечором. Я постараюсь вирватися якнайшвидше і прийти додому.

— Я чекатиму.

Вона обійшла стіл, узяла його руку і приклала до своїх грудей.

— Не знаю, чи зможу дочекатися до вечора,— сказала вона.

Задзеленчав телефон. Він одірвав руку від її грудей і потягся до слухавки.

— Боюсь, юна леді,— сказав він удавано суворим тоном,— що нам обом доведеться це зробити.— Він підняв слухавку.— Зачекайте хвилинку,— сказав він. Потім він затулив рукою мікрофон і підвів на неї очі — От бачиш, мені треба працювати.

Вона швидко поцілувала його в уста і рушила до дверей. Напівдорозі вона зупинилася, ніби щось раптом спало їй на думку.

— До речі, ти нічого не збираєшся говорити моєму батькові, чи не так?

— Ні,— сказав він, все ще затуляючи мікрофон рукою.

Вона кивнула, усміхаючись.

— Добре,— вона послала йому рукою поцілунок. — До вечора.

Він утримував посмішку на обличчі, аж доки за нею зачинилися двері, та коли він зняв руку з мікрофона, у нього з'явився заклопотаний вираз.

Мізком своїх кісток він відчував, що щось тут не так. Дуже не так.