Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
Він глибоко замислився. Раптом вона поклала руку на його коліно.
– Стефане…
– Що?
– Дайте руку.
Він дав руку й відразу ж вирвав, кинувшись від гострого болю. Вона безжально вколола його в долоню. Він вмить запалав, ніби її пришпилька проколола мильну бульбу його міркувань.
– Стривайте, – сказав він, сміючись. – Я теж при нагоді вколю вас!
Її очі мінились.
– Не встигнете, – відповіла вона.
Він нахилився й розповів їй втішну казочку Катюля Мендеса[144] про сліпу бабусю, що онучку свою до спідниці пришивала, аби від лиха її застерегти, а все-таки прабабусею стала, хоч дівчину за весь час відпускала від себе раз на чверть години, вдруге – на п'ять хвилин. «Як же ти встигла за чверть години знайти собі коханця?» —обурено спитала вона. А грішниця скромно відповідала: «Ні, бабуню, це було другого разу».
– Дурна бабуся, що примушує дівчину так хапатись, – сказала Рита.
– Але ж у вас, сподіваюсь, бабусі немає? – спитав він.
– Так, але є потяг.
І повідомила його, що вона тут випадково, приїхавши одвідати батьків, а постійно живе в Харкові, де танцює в балеті. Вранці рушає.
Ніколи ще Степан не почував такої вдячності до жінки, як зараз. Вона їде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя! Він ладен був стати перед нею навколішки й співати їй хвального гімну. Боже, як гарно все-таки жити на світі!
– Друга година, – сказала вона. – Мушу йти. Хочете мене провести?
Він дуже хотів.
Хлопець чекав у передпокої, поки Рита попрощається з господинею. Коли вона вийшла, він схопив її за руку й притяг до себе.
– Поцілуй мене, – сказав він.
Вона тихенько заспівала, сміючись:
А дівчата ноги мили,а хлопчиська воду пили,тра-а-ля-тра-ля-ля,тра-а-ля-тра-ля-ля!Потім пригорнулась до нього, як танцювавши, і він відчув на мить сласний лескіт її язика.
– Вогонь любові запашний тільки мить! – скрикнув він у захваті. – Потім на ньому починають варити борщ.
– Мить для жінки замало, – сказала вона.
– Я висловлююсь алегорично.
Страшний гуркіт стільців розлігся в помешканні – вставали з-за столу.
На вулицю він вийшов без пальта, незважаючи на її протести, а що холодно було, його зразу обгорнув споглядальний настрій.
– Небо кольору папірця в п'ять карбованців, – сказав він.
– Ви такий матеріаліст?
– Безперечно. А ви?
– Теж. Ми й так занадто пережили для ідеї.
– Вона й сама чимало пережила.
Сівши на візника, вона сказала:
– Прощайте, пустунчику!
– Прощайте, мріє!
Він радісно дивився, як зникла за рогом його небезпека. Помахав услід рукою. Кінець.
Властиво, він міг би йти вже додому, але був без пальта. На щастя, двері за ним не причинились, і він вільно зайшов до передпокою. Там стурбовано метушився юнак з обличчям тендітної панни.
– В чому річ? – спитав його Степан.
– Та от… – пробурмотів той. – Зосьці погано.
– То додому її тягніть, – сказав Степан.
– Треба… Тільки ж не на руках її понесеш.
Хлопець витяг три карбованці.
– Нате.
Юнак повагався, але гроші взяв і зник.
В залі танцювали – стомлено, безладно, штовхаючись, але танцювали. Хлопець байдуже пройшов попід стіною до червоної вітальні, сів там під фікусом у кутку, витягнув ноги й зразу заснув, заколисаний музикою, шепотом навколо й боязкими поцілунками.
Прокинувся серед цілковитої тиші. Червоне світло в кімнаті погасло, тільки в залі горіла одна лампка, ледве сягаючи промінням у кутки. Він підвівся, вийшов навшпиньки до передпокою, забрав пальто й пішов довгими, пустинними вулицями по місту, що спало вдосвіта під олов'яним небом.
XII
Додому він прийшов у стані теплої дрімоти, що не покидала його, відколи підвівся він з крісла під фікусом, де був заснув. За всю дорогу з вул. П'ятакова через порожній Євбаз[145], що здається вночі кладовищем, він мов не встиг прокинутись з міцного сну, що раптом охопив його після душевного й фізичного напруження цієї ночі. Ішов мляво, не думав, дивився не більше, ніж потрібно було для ходи, і в усьому тілі, в мозку, в серці почував солодку втому й потребу якогось цілковитого забуття. В кімнаті машинально роздягся й витягнувся на ліжкові, забувши навіть скинути шкарпетки.
О першій годині вдень хлопець прокинувся й примружив очі від блискучої повені світла, що затопило кімнату. Крізь вікно, що проти ліжка, лилося вперше гаряче проміння весняного сонця, лягало на стіни узором і лоскотало обличчя. Він схопився й став на ліжкові, піддаючись безтямній радості тепла й передчуттю близького, неосяжного щастя. І так стояв, напруживши тіло, купаючись у ясних потоках, що вмивали його, як зцілюща вода. Потім скочив додолу, підбіг до вікна, розчинив його й висунув надвір кудлату голову. Перший доплив повітря дрожем прокотився йому по тілі, другий війнув привітніше, третій був уже звиклий, бадьорий і чарівний, немов велетенська сонячна рука до нього простяглась, і гладила йому волосся, і лащила йому груди. В душу його проходила нова сила, якась первісна міць, сповняючи вщерть йому груди і надимаючи серце жадобою. Він почував, що минуле його розтануло в могутньому сні й сонячному пробудженні, що немає в нього спогадів, що він зараз тільки народився в буянні весни, народився зразу дорослий, досвідчений, мудрий, повний сил і непохитної в них віри.
Потім вдягнувся, хапаючись, немов кожна згаяна мить була йому втратою, вмився і вийшов на вулицю. Веселі люди розбризкували смертні калюжі зими, розтопленої сміючим сонцем. І все було, як щаслива розв'язка трагічного фільму.
Він пішов просто, без мети, без найменшого бажання дійти кудись і спинитись. П'яне почуття волі гнало його вперед, почуття цілковитої незалежності, тваринна радість визволення від того, що вчора думав, бачив, бажав, від того, як учора жив, від усіх болів і турбот усіх днів, що були досі. На розі Володимирської та Свердлова, де стояли дівчата з повними кошиками квіток, купив два пучки синіх пролісок і, не зважившись пристебнути їх до пальта, бережно сховав у кишеню.
Вдома по обіді поставив квітки в склянку з водою. Вони пахли зелом, звичайною сирістю рослини, але це був пробуджений дух, що випорснув з глухих
