Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Хто зна, а може, він і справді є Вашінгтон Їрвінг? Може, то він ставив ім’я Вашінгтона Ірвінга під тими листами, про які не мав жодної гадки? Подібні провали пам’яті, як він знав, давно відомі медицині. І знав, що нічого не можна знати напевне, навіть того, що нічого не можна знати напевне. Капелан цілком виразно пам’ятав — чи просто в нього було враження, що він цілком виразно пам’ятав, — своє відчуття, ніби десь уже бачив Йоссар’яна раніше, коли вперше побачив його на шпитальній койці. Він пригадав, що мав таке ж тривожне відчуття через два тижні, коли Йоссар’ян зайшов до його намету й попрохав допомогти йому звільнитися від подальшої участі в бойових операціях. Але на той час, звичайно, капелан уже встиг познайомитися з Йоссар’яном і не де-небудь, а саме в тій химерній, неймовірній шпитальній палаті, всі пацієнти якої скидались на правопорушників, за винятком хіба що нещасного, сповитого від голови до п’ят у білі бинти й замурованого в гіпс вояка, котрого якось опівдні знайшли мертвим з термометром у роті. Але капеланові здавалося, що була ще одна зустріч, сповнена потаємного значення і куди важливіша, ніж при відвідинах шпиталю, — йому здавалося, що він зустрічався з Йоссар’яном у якусь вельми віддалену, майже небувалу, чи, сказати б, духовну епоху їхнього існування, і ще тоді зробив наперед те безнадійне визнання — те ж саме, що пробелькотів при зустрічі у своїм наметі: що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.
Болісні сумніви такого роду день і ніч гризли змучену капеланову душу, обмежену хирною тілесною оболонкою. Чи існує якась одна істинна віра і чи є загробне життя? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки, і чим займався господь у безкрайньому океані вічності, перш ніж створити світ? Навіщо було ставити застережний знак на Каїновому чолі, якщо на світі тоді не існувало інших людей, від яких його треба було застерегти? Чи були дочки в Адама і Єви? Такі й подібні, великі та складні питання буття тривожили його невідступно. Однак найважливішим з усіх було для нього питання зичливості та гречності. До сьомого поту бився капелан в лещатах сумнівів, неспроможний ні розв’язати, ні відкинути як нерозв’язні корінні проблеми буття. Він постійно перебував у стані розпачу і ніколи не втрачав надії.
— А вас часом не навідує відчуття, — повагавшися, запитав він Йоссар’яна, який сидів у його наметі, тримаючи в руках пляшечку теплої кока-коли — єдине, чим міг утішити його капелан, — що ви перебуваєте в ситуації, яку вже колись переживали, хоча добре знаєте, що перебуваєте в ній уперше? — Йоссар’ян неуважно кивнув, думаючи про щось своє, а капелан аж частіше задихав від солодкого передчуття: наближався момент, коли, поєднавши зусилля своєї волі з зусиллям волі Йоссар’яна, він розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, за якою ховаються таємниці буття. — А зараз у вас такого відчуття немає?
Йоссар’ян похитав головою й пояснив капеланові, що déjà vu виникає в людини через нетривале запізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі повинні реагувати на роздратування одночасно. Та капелан, власне, не слухав його. Він був розчарований, але не дуже повірив Йоссар’янові, бо вважав, що одержав віщий знак — таємне й загадкове знамення, про яке поки що не наважувався згадати уголос. Грізне знамення те говорило або про його богонатхненне прозріння, або про хворобливі галюцинації: він був або блаженний, або безумний. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Та не виключено, що існували ще й інші vus, про які він навіть не чував, і лиш одне з них могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливе навіть таке: ніщо з тих подій, які він вважав реальними, насправді не мало місця, то всього лиш аберація пам’яті, а не реальне переживання, і насправді капелан навіть ніколи й не думав, нібито раніш бачив те, про що думає зараз, а просто якось він подумав, що бачив це, і його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це всього лиш ілюзія ілюзії, тобто він лише зараз уявив собі, буцімто колись бачив на дереві, що росте на цвинтарі, живого голого чоловіка.
Капелан уже давно усвідомив, що він не дуже пасує до своїх обов’язків, і частенько питав себе, а чи краще йому жилося і служилось би, коли б він став рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником? У нього не було справжніх друзів. До того, як познайомився з Йоссар’яном, він не почувався вільно з жодною людиною в полку, та й із Йоссар’яном йому було нелегко: від нього можна було щомиті чекати ще якоїсь дикої витівки проти начальства, кожна з яких примушувала капелана завмирати від захвату й страху водночас. Проте капелан відчував себе в цілковитій безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі в товаристві Йоссар’яна й Данбара чи навіть Кристі й Макпростака. Він сидів з ними, і цього йому було цілком досить, бо, по-перше, сама собою вирішувалась проблема, де і з ким сидіти, а, по-друге, це рятувало його від небажаного спілкування з іншими офіцерами, які завжди з перебільшеною сердечністю вітали його, а потім весь час напружено чекали, коли ж він подасться геть. Од самої його присутності багатьом робилось ніяково. Всі начебто ставились до нього надзвичайно чемно, але ніхто не виявляв щирої сердечності; кожен був готовий з ним побалакати, і ні від кого не чув він теплого людського слова. Інша річ — Йоссар’ян та Данбар: от вони поводилися з ним цілком невимушено, і йому було з ними майже затишно. Вони навіть стали на його захист одного вечора, коли полковник Пескарт знову хотів був витурити його з офіцерського клубу. Йоссар’ян тоді так рішуче підвівся, готовий утрутитися, що Кристі злякався за нього й мимоволі загорлав: «Йоссар’яне!» Почувши це прізвище, полковник Пескарт весь пополотнів і, на загальний подив, у паніці позадкував та раптом зіткнувся з генералом Бидлом. Той бридливо відштовхнув його ліктем і тут же звелів, щоб полковник наказав капеланові відвідувати офіцерський клуб щовечора.
Призвичаїтись до раптових змін свого статусу в офіцерському клубі було для капелана не менш морочливо, аніж пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку він за розкладом має обідати того чи іншого дня. Взагалі він би погодився залишитись вигнанцем із офіцерського клубу, коли б не та втіха, яку діставав від спілкування зі своїми новими приятелями.
