Важка весна - Борис Пахор

кохання переломлюється в безодню незнаного світу, власне, через її дитячу віру він і затримує це падіння. Піднімає її тіло, мов тіло дитини, яка заснула в нього на грудях, і цілує її перса; гроно, до якого наближається, але не торкається пальцями. І ці пестощі зрілих плодів на тонкій щепі є його вдячністю і підтвердженням його слів. А водночас запамороченням перед дарами, які йому дає природа після такої довгої посухи. І він знову кладе їх перед собою, щоб голубити їх у темряві, як ледь народжений пломінчик, який потрібно захистити долонями. А він — мов осика, що тріпоче на краєчку спокійного озера. Щоб вона знала, як кохає колишній бранець. І сам кидається у вир. І немов рятує з нього дитину, котра боїться втопитися і з усією снагою своїх молодих і пружних кінцівок хапається за тіло, яке може врятувати її, але цим самим тягне його з собою на дно.

Устав тихо, щоб не розбудити Іва, і вийшов на терасу.

Ніч була погідною, і небо всіяне срібними колючками, дуже хистко пришпиленими до м’якої, рухливої матерії. Пішов, щоб не потурбувати своїм безсонням Іва. А можливо, щоб різке повітря протверезило його. Втомило. Виснажило і присилувало до сну. Але знав, що дочекається світанку, який зазоріє у далечі, на краю лісу, немов із землі здійметься легкий туманець весни після дощу. Так, бо той її плач, який так потряс його в паризькому готелі, жив тепер у ньому, немов відлуння грайливих і водночас важливих звуків, до яких колись залишився глухим через свою неуважність. Така невтішна туга людської істоти через смерть маленької тваринки мала б його наповнити невимовним відчуттям прив’язаності. Такий повний, щирий вираз втрати, на який твереза, врівноважена сучасна людина не здатна. Уособлений плач. Безголовий політ птахи, в якої викрали потомство. І він мав усе це коло себе, в своїх руках... І всим цим він знехтував; замість того щоб усе зважити. Але ж він прищепив її до себе, прищепив у себе! А тоді потай вкралися у нього дівчата з Вогезів зі своєю вічною тишею. Він мав би обійняти її сонне тіло, клітину за клітиною приживити її світ в своє єство, дбати, як невсипущий вартовий, про новий паросток щастя в дитячому плачі.

І крокував уздовж довгих перил, повз плетені кушетки, що сумували в самотині. Літо полишило на вузьких матрацах коричневі плями, і тепер, зимової ночі, ці плями були немов знамення синьо-сірої холодної плісняви. Дуже вбогими здалися б ці лежаки для хворих істоті, яка б прилетіла з котрогось із тих пломінчиків там нагорі у небі, подумав він собі. І подумки знову повернувся до неї. Він мав би прийняти її, як частину нової дійсності. Як мав прийняти реальність того, про що казав Налецький. Адже Англія і Америка знову будуть загравати з батьківщиною крематоріїв, аби вберегтися перед червоною загрозою, яка, всупереч очікуванням, так блискавично перемогла нацизм. Так, і Арлетта — частина дійсності, частина його майбутнього. І він повинен мати певний план у тій повоєнній атмосфері, має прагнути до чогось, долати усілякі труднощі. Дружина чи кохана — байдуже. Головне — спільний повсякденний хліб і спільні мрії. І це завдяки її спонтанності, яка є джерелом її рухів. Від першої хвилини, коли її рука мимоволі шукала у нього прихистку, і аж до миті, коли мансарда проковтнула безтурботність товариських походів. І знову подарувати їй захоплення мандрівника, який справляє їй учту, мов дочці Пана, щоб її недозрілість при ньому вивільнялася, її замріяність розквітала і приносила порятунок йому і їй.

Йшов повз загорожу, і здавалося йому, немов залізні прути — межа в’язниці, що тримає його в полоні нерозв’язаних суперечностей неприязної зимової ночі. Ніби вже ніколи не повернуться ті тіла і не вмостяться на плетених лежаках, а тому зібгані сірі ковдри на них — немов завершена, незмінна дійсність. Нікого вже не грітиме їхня вовна. І знову повернулася до нього атмосфера похорону, тим паче, що були ковдри на лежаках саме такими, як і там. І відігнав від себе ті образи, але вони знову повернулися. І чув того, хто казав: «Може, мав десь жінку». І того, хто зауважив: «Ніхто не відгукнувся».

LIII

Телеграму, яку принесли під час сніданку, він сприйняв так спокійно, немов чекав на неї; бо звістка про операцію хоча й не була бажаним порятунком, все ж належним чином вписувалася в розвиток подій. Тим паче, що розв’язка надійшла здалеку, і будь-яка його участь у ній була виключена. Доказом цього була й байдужість, з якою прийняв цю звістку. Він розумів, що діти прив’язані до своїх батьків, братів і сестер, і коли їм загрожує небезпека, вони бояться їх втратити; але водночас почувався непричетним до всього цього. І відчував неприродність, майже гріховність такого стану; але не міг його приховувати і не бажав змінювати. Він любив Відку і бажав їй здоров’я і успішної операції, але цей рефрен повторював механічно, немов замовляння, вимовлене сумлінно, але без віри.

І через від’їзд у нього склалося відчуття, немов десь на дні серця затверділо, заледеніло озерце, яке лише одним дрібним знаком, дотиком тонкого сонячного промінчика могло збудити до життя. Але покидав санаторій пригнічений, бо знав, що чуда не трапиться, і лише тоді, коли спускався схилом до широких залізних воріт, зрозумів, що від’їжджає звідси насправді.

І на вигляд був спокійним, у руці тримав маленьку потерту валізку, яку взяв у вояцькій шафі в Берген-Белсені. У ній було кілька таблеток танналбіну, слоїк червоного пронтосілу, пінцет, гумові рукавички з есесівської амбулаторії, сорочка від піжами покійного старого бельгійця. А також записки на жовтих аркушах і листи. І в сіруватому дощовику, з маленькою валізкою в руці був схожий на футболіста, який задля недільної зустрічі з чоловіками з сусіднього села вийшов на сільській автостанції. Водночас саме цей образ, з його пригніченою бездумністю, приносив почуття зв’язку з простими людськими діяннями.

І трохи втішався тим, що на прощання повідомив їй, що перед від’їздом буде