Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Все буде гаразд, — сказав Майкл. — Я ж сидітиму поряд.
— А нудно вам не буде, запевняю вас, — сказав Білл.
— Я заскочу в готель по бінокль і вино, — сказав я. — Чекайте мене тут. І дивіться, не впивайтесь.
— Я піду з тобою, — сказав Білл.
Брет усміхнулася нам.
Ми обійшли під аркадою залиту сонцем площу.
— Цей Кон сидить у мене в печінках, — сказав Білл. — Як тобі подобається це єврейське зазнайство: він, бач, боїться, що йому на кориді буде нудно!
— А ми постежимо за ним у бінокль, — сказав я.
— Ет, ну його до дідька в пекло!
— Він там давно вже смажиться.
— Так йому й треба.
В готелі на сходах ми зустріли Монтойю.
— Хочете познайомитися з Педро Ромеро? — спитав він. — Я саме йду до нього.
— Авжеж, хочемо, — сказав Білл. — Ми йдемо з вами.
Монтойя повів нас сходами, потім коридором.
— Педро у восьмому' номері,— пояснив він. — Вбирається на кориду.
Монтойя постукав у двері й відчинив їх. У кімнаті було темно, вікно, що дивилося на вузьку вулицю, пропускало мало світла. В номері стояли два ліжка, розділені ширмою. Під стелею світилася лампочка. Хлопець, напрочуд стрункий і дуже зосереджений, був майже вбраний до бою. Гаптована куртка висіла на спинці стільця. Він був у білій полотняній сорочці, навколо його талії вже навили широкий шовковий пояс. Чорне волосся Педро Ромеро блищало під електричною лампочкою. Коли його підручний, закріпивши пояс, підвівся з колін і відступив, Педро Ромеро кивнув і потис нам руки з виглядом відсутнім, але сповненим гідності. Монтойя пояснив, що ми — щирі aficionados й що ми прийшли побажати йому успіху. Ромеро вислухав нас дуже поважно. Потім обернувся до мене, і мені здалося, що я зроду не бачив такого красеня.
— Ви йдете на бій биків? — спитав він по-англійському.
— Ви розмовляєте по-англійському? — сказав я, почуваючи себе ідіотом.
— Ні,— відповів він і всміхнувся.
Один із трьох чоловіків, що сиділи на ліжках, підійшов і спитав, чи ми розмовляємо по-французькому.
— Якщо хочете, я перекладатиму. Може, ви бажаєте спитати щось у Педро Ромеро?
Ми подякували йому. Про що тут питати? Хлопцеві дев'ятнадцять років, він зараз сам-один, хоч поряд — підручний і троє нахлібників, а за двадцять хвилин розпочнеться корида. Ми побажали йому «Mucha suerte» [60], потисли руку й вийшли. Коли ми зачиняли двері, він стояв, стрункий і вродливий, заглиблений у себе, зовсім самотній у кімнаті, де сиділи його нахлібники.
— Чудо, правда? — спитав Монтойя.
— Гарний хлопчина, — сказав я.
— Він справжній тореро, — підтримав Монтойя. — Від голови до ніг.
— Чудовий хлопець.
— Подивимося, чого він вартий на арені,— сказав Монтойя.
Великий бурдюк з вином стояв припертий до стіни в моїй кімнаті. Ми взяли його й польовий бінокль, замкнули двері й спустилися вниз.
Корида пройшла добре. Ми з Біллрм були в захваті від Педро Ромеро. Монтойя сидів за десять місць од нас. Коли Ромеро вбив першого бика, Монтойя перехопив мій погляд і кивнув головою. Мовляв, цей таки справжній. Справжніх матадорів давно не було. З двох інших матадорів один був пристойний, другий так собі. Але їх не можна було порівняти з Ромеро, хоч бики йому дісталися поганенькі.
Кілька разів під час бою биків я дивився в бінокль на Майкла, Брет і Кона. Вони почували себе начебто добре. Брет зовні була спокійна. Всі троє сиділи, подавшись уперед, спершись на бетонне поруччя.
— Дай-но мені бінокль, — сказав Білл.
— То як там Кон, нудиться? — спитав я.
— От же ж індик!
Після бою биків коло виходу нас підхопив і затис людський натовп. Зрозумівши, що нам не вибратися з нього, ми не опиралися, й він повільно сам поніс нас до міста. Нас охопило те особливе хвилювання, яке приходить після справді гарного бою. Фієста тривала. Барабанний гуркіт, пронизливі звуки дудок не вгавали, й у людському потоці раз у раз виникали острівці танцюристів. Танцюристів завжди оточував натовп, тож ми не бачили, що вони виробляють ногами. Тільки видно було, як угору-вниз, угору-вниз підстрибують їхні голови й плечі. Нарешті ми вибралися з натовпу й попрямували до кафе. Офіціант приніс притримані для нас стільці, ми замовили по абсенту й почали дивитись на заповнену площу й на натовп танцюристів.
— Ти не знаєш, що це за танець? — спитав Білл.
— Якийсь різновид хоти.
— У них кожен танок — інший, — сказав Білл. — Фігури залежать від музики.
— А танцюють хвацько.
Навпроти на тротуарі танцював гурт хлопців. Вони виробляли складні викрутаси, й обличчя в них були поважні й зосереджені. Танцюючи, вони дивилися на свої ноги. Їхні сандалі на мотузяній підошві то тупотіли, то хляпали по тротуару. Носки разом, п'яти разом, стрибок — і ступні разом. Потім музика несамовито вибухнула, стрибки на місці закінчилися, й хлопці, підтанцьовуючи, рушили вулицею далі.
— А ось і наше вельможне панство, — сказав Білл.
Вони переходили вулицю.
— Привіт добрим людям, — гукнув я.
— Привіт, друзяки, — відповіла Брет. — Ви зайняли для нас місця? Чудово.
— Знаєте, — сказав Майкл, — цей Ромеро чи як його там, — просто фантастика. Правда?
— Він чарівний, — сказала Брет. — І які розкішні зелені штани!
— Брет тільки на них і дивилася.
— Знаєте, завтра я відберу у вас бінокль.
— То ви задоволені?
— Ще б пак! Ми в захваті. Оце-то видовище!
— А коні?
— Я не могла не дивитися на них.
— Вона не зводила з них очей, — сказав Майкл. — Ото дівка!
— Звісно, те, що з ними роблять, жахливо, — сказала Брет. — Але не дивитись я не могла.
— І тобі не було погано?
— Аніскілечки.
— Зате Робертові Кону було погано, — докинув Майкл. — Ви аж позеленіли, Роберте.
— Перший кінь справді подіяв на мене, — сказав Кон.
— Але нудно вам не було, га? — спитав Білл.
Кон засміявся:
— Ні. Не було. Забудьте про це, добре?
— Добре, — сказав Білл. — Якщо ви визнаєте, що не нудьгували.
— Він не був схожий на знудженого, — сказав Майкл. — Я думав, він почне блювати.
— Та ні, аж так погано мені не було. Трошки занудило, але зразу й відпустило.
— Я був певен, що він виблює. Але ви не нудьгували, правда ж, Роберте?
— Годі про це, Майкле. Я вже перепросив за ті слова.
— А от погано йому таки було. Він аж позеленів.
— Досить, Майкле.
— Ніколи не нудьгуйте на кориді, Роберте, — сказав Майкл. — Бо можна обкалятися.
— Досить, Майкле, — сказала Брет.
— Він назвав Брет садисткою, — сказав Майкл. — Брет не садистка. Вона просто вродлива, здорова жінка.
— Ти садистка, Брет? — спитав я.
— Думаю, що