Світло Парижа - Елеонор Браун

— Ну звичайно, ти мені подобаєшся! — глузував він. Штовхнув штопор по стійці, і той дратівливо задзеленчав. — Ти — моя дружина.

— Сам знаєш, ці дві речі між собою не зв'язані. Знайома з подружжями, в яких люди ненавидять одне одного.

— Я не ненавиджу тебе.

— Ну, це чудово. — Яка підтримка нашому подружжю! Нарешті він сказав, що я йому подобаюсь і що він не відчуває до мене ненависті. Коли я була молодшою, не мала ані бойфренда, ані надії хоч на щось, мріяла про стосунки, яких хотіла, про чоловіка, в якого закохаюсь. Мріяла про того, з ким насправді розділю своє життя. Він буде письменником, сидітиме за друкарською машинкою, створюватиме прекрасні поезії або романи, а я сидітиму в зручному шкіряному кріслі перед вікном, з якого литиметься сонячне світло і я робитиму ескізи. Наше життя буде цікавим і радісним, ми сміятимемось й готуватимемо обід, читатимемо вечорами біля каміна одне одному. Наша пристрасть буде легендарною, наша жага буде постійною, вона жеврітиме, і досить буде однієї іскри нашого погляду, щоб вогонь став яскравим, високим полум'ям. Ми не матимемо секретів одне від одного, прийме він мене такою, якою я є, казатиме, що я вродлива, повірить у те, що я вродлива, називатиме мою безладність славетно артистичною, мою іронію вважатиме веселою, створимо країну з нас двох, даватимемо в неї візи тільки тим, хто нас любить так, як ми любимо одне одного.

Потім я перестала вірити у ці романтичні мрії. Мій уявний чоловік і постійне клацання його друкарської машинки, недбалість його зачіски і його зовсім не ідеальні руки на моєму обличчі зникли, відпустила мрію, дала їй відлетіти, як дитячій повітряній кульці, без жодних шансів повернутись. Натомість я вибрала легкий шлях, кохання, схоже на кохання всіх довкола мене: формальне, приземлене, що виглядає краще зовні, ніж відчувається всередині. Уявляла себе в мої шістнадцять, як малюю у вогкому, темному підвалі, при непослідовному освітленні кількох ламп, все для мене тоді було можливим і реальним, і в серці була туга за тим, що зрадила, проміняла на таку незначну ціну. Замість чоловіка, ідеального для мене, одружилась із тим, хто здається ідеальним для інших. Замість кохання, від якого співало серце, яке будило в мені все найкраще, я вибрала… Так, саме це. Я не кохала його. Він не кохав мене. Не хотіла більше прикидатись.

Можете подумати, що визнання, що не кохаєш власного чоловіка, спричинить паніку, трохи істеричний плач, але зі мною так не сталось. Натомість важкий камінь звалився з серця, і мені стало тихо й спокійно, тепер зрозуміла, що те, чого хотіла, не було помилкою. Все, про що мріяла, чого бажала, було правильним.

— Я хочу розлучитись, — повідомила свого чоловіка.

Поки я не сказала цих слів, не відала, що саме їх хочу промовити. І все-таки передчувала, що колись їх скажу, з першого дня нашого одруження. Не відчула раптової тривоги, коли вони пролунали голосно, їхня серйозність не змусила мене жахнутись. А за вікнами мчало місто, гуркотів транспорт, хвилі озера Мічиган ліниво накочувались на берег, люди гуляли, працювали, сміялись, їли, пили, боролись, кохались, і нічого не змінилось, крім того, що змінилось цілком усе.

Філіп не здавався здивованим, і чомусь брак його здивування не здивував і мене. — Не будь смішною, Мадлен. Не можемо розлучитись, — схилила голову, здивована його словами. Не «Я не хочу розлучення». Або «Нам не слід розлучатися» та «Не можемо».

— Чому ні? — спитала. — Ми дорослі, і я нічого не хочу від тебе. Твоїх грошей. Цієї квартири. Нехай усе залишиться тобі.

Тепер Філіп здавався роздратованим. — Не можемо розлучитись, — повторив він. — Подумай, який вигляд це буде мати. Подумай про мою родину. Подумай про мою матір. Подумай про свою матір.

Я надто довго боролась із тими самими думками, але тепер знаходила відповіді на всі питання. Це шанс, яким я мушу скористатись, — не йдеться про мою чи твою матір. Ми не мусимо жити разом тільки через те, як виглядатимемо. Не повинні. Нам треба бути щасливими. А коли будемо разом, жоден з нас ніколи не стане щасливим. Насправді ніколи!

— Отже, так. Ти розлучаєшся зі мною.

— Гадаю, так.

Запанувала коротка мовчанка, а потім його обличчя зморщилось гірко, зневажлива усмішка скривила губи. — Не знайдеш нікого, хто би з тобою одружився, — процідив він. — Ти огрядна, та ще й маєш чудернацьке почуття гумору. Не вмієш навіть підтримати розмову на вечірці, Боже мій!

От і все.

Мовчанка висіла між нами ще одну мить, а потім я заговорила.

— Дякую, — сказала я, і Філіп витріщився на мене. Ще одна чудна витівка, мабуть, подумав він, а для мене його слова були найкращим подарунком. Коли я навіть мала сумніви щодо мого рішення, у цей момент пам'ятала ці слова, твердість в його очах, завжди знатиму, що зробила правильно. Не вважала його порочним, але цей момент буде завжди, і коли б ми лишились разом, все однаково колись би вийшло назовні, виявлялось частіше й частіше, доки мої страждання перейшли б у розпач, і все гарне й радісне цілком загинуло б у мені.

— Не ночуватимеш тут сьогодні. Не дам тобі ні шеляга.

— Добре, — відповіла спокійно. Пішла до спальні, спакувала валізу другий раз цього місяця й вийшла