Світло Парижа - Елеонор Браун
Дивно, було так болісно, що її почуття до матері змінились. Квола й спорожніла, вона бачила, як та метушиться, ходить будинком, виходить і заходить до її кімнати, прохає кухаря принести тост чи бульйон або зварені фрукти, важкі й солодкі. Вона сумувала за свіжими фруктами, що їла в Парижі, і їхні запах та колір ще були яскравими. Мати не читала Марджі, як це робив Роберт, і вона відчула, що їй бракує його низького, твердого голосу, якоря в постійній хитавиці океану, маленької закритої каюти. Однак, коли будинок стихав увечері, мати приходила до кімнати Марджі й просто сиділа біля ліжка, тримала її м'яку спітнілу руку у своїй твердій сухій долоні.
Марджі згадувала школу, як мати приходила доглядати її сусідку по кімнаті Люсинду. Невже вона чекала моменту, коли буде беззахисною, щоб потурбуватись про неї? Уперше за багато років, як думалось Марджі, вони не перебувають у стані війни.
Пневмонія минала, та вона ще й досі почувалася змученою і стомленою. Часто спала, розуміючи, що це було її спробою втекти й забутись. У снах вона ще була в Парижі, гуляла з Себастьєном вузенькими брукованими алеями Латинського кварталу, знаходила секрети міста й відкривала їх для власної насолоди. У снах відчувала запах квітів у Тюїльрі та сміття в проходах поза будинками, поту й парфумів у «Зеллі» і масного димку, що піднімався від круасанів у булочній, коли вона поверталась додому особливо пізно. Їй снилось, як грав джаз у нічних клубах, снились концерти в садах, нескінченні бесіди в кав'ярнях, і вона пропливала крізь усе, у світі й поза ним. Уві сні у неї ніколи не боліли ноги, хоча вона гуляла містом і танцювала. Уві сні бесіди закручували її у свою коловерть, кожен нерв її тіла був пильний і стояв на чатах, вона могла писати годинами й пальці не зводило судомою, вона ловила кожен запах, кожен звук, кожен смак, кожне почуття. А коли прокидалась, прагнула заштовхнути себе назад, у сон, і якщо це не виходило, часом гірко плакала, що вхід до Парижа заборонено їй навіть у снах.
— Що я робитиму тепер? — питала вона себе, сидячи сама у своїй кімнаті. Її голос порожньою луною відбивався від стін.
Коли вона зміцніла, виявилось, що є більша проблема, ніж віддаленість від Парижа. Хоча її легені стали здоровими й пропасниця не поверталась, вона навіть починала гуляти в сквері, але швидко втомлювалась, вигляд їжі викликав нудоту. Що б вона не їла, в роті був металевий присмак, і хоча вона надто схудла під час хвороби, груди її були дивно великі й ніжні.
Попри те, що вона жила за тих часів, коли це не обговорювалось, але ж багато читала й слухала розмови в коледжі й клубі і точно знала, що сталося. Вона була вагітною, батько її дитини за океаном був обіцяний іншій, і життя її скінчиться, коли батьки довідаються.
Глава двадцять п’ятаМадлен, 1999
Поки мене не було, місто відтануло. Я могла гуляти пляжем, і мороз не забивав дихання, щоки горіли не від холоду, а від швидкої ходи. Весна пофарбувала все в затишне й зелене. На вікнах у ящиках з'явились квіти, їх винесли на повітря по довгій зимовій сплячці. Студенти коледжу йшли на заняття в шортах і сорочках з короткими рукавами, їхня ніжна шкіра вкривалась сиротами на вітру, вони наче могли принести літо, роблячи вигляд, що воно вже настало. На жінках були сукні з квітковим принтом, замість похмурого сірого зимового одягу, і небо розлягалось над нами, широке й блакитне, поцятковане хмарками.
Я сказала собі, що це мій найкращий шанс полагодити з Філіпом. Однак, коли до того дійшло, я не спромоглася ні на що, крім чемності, ніби ми були зарозумілими вихованими знайомими, яким доводиться жити разом. Я зробилась дивно скромною, одягалась у ванній, спала у важких зимових піжамах. Відчуженість і віддаленість між нами не розтанули від теплої погоди. Часом я дивилась, як він обідає або кляне гру в телевізорі, і думала, хто він такий, яким є насправді. Довгий час я припускала, що єдина ховаю щось у серці і тільки я маю власні бажання. Однак, звичайно, секрети має кожен з нас. Коли б я не знала цього раніше, бабусині щоденники мені б відкрили. Уявити тільки, який секрет вона мала: її дитина була не від її чоловіка. Я мала безліч питань, але не було кого питати. Чому Роберт Велш погодився ростити мою матір як свою дитину? Чи сказала бабуся Себастьєнові? І чи знала мати?
Я не знала, як почати тему. А що, як насправді не знала? Казала, що не читала бабусиних щоденників, і, зважаючи на їхні досить прохолодні стосунки, я не здивувалась. І я не хотіла бути тим, хто принесе їй цю новину.
Я поховала свої питання, хвилювання й нескінченні сумніви в роботі. Подвоїла робочі години в музеї