Світло Парижа - Елеонор Браун
Музика, приглушена або тиха, просочувалась крізь стіни, запах фарби, глини й вугільних олівців — усе це означало, що це можливо. Усі ці люди робили те, що вони хотіли, аби сталось. Я не сама. Не було чого боятись. Мій дід був художником, бабуся — письменницею. Моя креативність не була випадковою. Була моєю долею.
Коли я прийшла додому, гадаю, було вже пізно, але насправді ми ніколи не мали спеціального часу обіду. Філіп часто їв у офісі або де-інде зі своїми клієнтами, а мій обід зазвичай складався з того, що я знаходила в холодильнику: йогурту, стейку, що лишався від обідів Філіпа, і жменьки макадамії[112] та, може, солоного огірка. Очевидно, цього вечора він особливо чекав на моє повернення, щось приніс з роботи і був сердитий, що мене нема.
— Де ти була? — спитав він.
Я не хотіла йому розповідати. Він не розглядав моє малювання як компроміс, на який пішла, щоб повернутись сюди, за те, що терпіла стільки всього, чого не хотіла. Але я зробила, як моя мати, а це ніколи не спрацьовувало. Не хотіла, щоб це тривало завжди, не зараз, коли довідалась, що маю можливості для чогось більшого. — Дивилась на художню студію.
— На художню студію? — Він глянув на мене так, наче я сказала йому, що полювала на одноногих єдинорогів. — Навіщо? — Його хвилювання можна було зрозуміти. Він не знав жодної жінки, яка б мала інші хобі, ніж купівля й нарікання на невісток, а єдиними хобі серед чоловіків, яких знав, були гольф і невірність. Була на сто відсотків певна, що він не перейняв жодного захоплення з вище згаданих, але то була лише справа часу.
— Ти знаєш — щоб займатись живописом.
— Тобто малювати?
— Так, малювати. І креслити. І, не знаю, може, робити колажі. Те, що буде мені до вподоби.
— І хто за це плататиме? — спитав він різко, і я зрозуміла, що він розсердився не на жарт. Ніколи не питав, на що витрачаю гроші, мабуть, тому, що майже їх не витрачала. Радість почала зникати, і кімната довкола мене зробилась темнішою. Філіп сплачував рахунки. Коли він не хотів за це платати, не мусив, хто б заперечував. Тому у жінок має бути своя праця, власні гроші, гадала. Тому і я цього хочу. Як бабуся.
— Я не заперечую проти того, щоб працювати, — мовила я спокійно. — Я хотіла працювати. Це ти не хотів мені дозволити. — Могла б заперечити проти багато чого, порівнюючи себе з іншими жінками, які, знала, викуповували нудьгу й біль. Але не було, фактично, фінансових розрахунків. Не йшлося про це. Йшлося про контроль.
Не відповів. Натомість роззирнувся по кухні й промовив. Увесь час працював. Хочу їсти. Дзвони, коли прийдеш пізно.
— Чекай, про що це ти? Невже у нас були плани? Чому вважаєш, що запізнилась?
Зітхнув, схвильований, наче просила його пояснити основні засади наших стосунків. — Час обіду минув.
— Вибач. — Я не знала напевне, за що вибачаюсь. Сіла на краєчок канапи, наче побуду тут лиш мить. — Якщо ти не хочеш спробувати, Мадлен, не знаю, чому так турбуюсь.
— Спробувати що? — спитала. Вона була збентежена. Склалося так, буцімто Філіп вів бесіду про щось інше і не пояснював, про що йдеться.
— Це, — підняв руки, наче захищаючись. Стояв позаду кухонного острівця. Пляшка вина, напівпорожня склянка, корок і штопор вишикувались перед ним у рівну лінію. Усе навколо Філіпа було таке упорядковане.
І це навіть захоплювало: здавалось, його викарбувано з пластику. Коли вони щойно одружились, вона не могла відірвати від нього погляду, чому його зачіска має такий ідеальний вигляд, наче він зачесався вранці й цілий день, і ніщо у світі, не могло зрушити навіть волосинку. Чому його піджаки були ідеально випрасувані, навіть на згині ліктів, як йому вдається не розлити ані краплі, коли він їсть, у той самий час моя зустріч з їжею схожа на битву, де весь одяг зазнає численних ушкоджень. — Ми… Наші стосунки. Не можеш просто піти? Поїхати до своєї матері? Не знаю, куди ще, але кожного разу в тебе поганий день.
— Річ не в тому, що в мене поганий день. Так буває кожен день.
— Отака моя Мадлен. Завжди на щось нарікає.
— Філіп, я тобі навіть не подобаюсь. Навіщо зі мною одружився?
