Світло Парижа - Елеонор Браун

— Не на діда, — сказала мати м'яко. — На мого батька.

У мене розширились очі, дихання спинилось у грудях. — Ти знаєш? — вимовила я на одному диханні.

— Звичайно, знаю. Читала щоденники й листи.

— Ти казала, що не читала.

— Про це так важко говорити.

У мені закипали безліч питань. — Чи ти коли-небудь розпитувала її? Розмовляла з нею про це?

Мати похитала головою. — Ні. Не думала, що можу. Ми з матір'ю ніколи не були близькі. Але я зрозуміла чому, прочитавши щоденники. Гадаю, я нагадувала їй про нього.

Отже, в родині виникла відчуженість. В очах моєї матері була печаль, яку я раніше не помічала, і серце моє боліло за неї й за мене. Як ми змогли прожити все життя, брешучи одна одній? Як вона могла заради мене відмовитись від самої себе? Чому в моїй родині жінки так прагнули зробити себе байдужими до всього, пригладжувати волосся й приховувати під ним почуття, ставати відчуженими й замороженими? Мати виявляла себе лише тоді, коли займалась садівництвом. Відвернувшись, я визирнула у вікно й зрозуміла, для чого був цей прекрасний сад: він був живописом моєї матері. Її сади були картинами: колір, форма й порядок, експеримент і творчість, бруд і народження, успіх і поразка. — Ти нагадувала їй про Себастьєна?

— Так.

— І ти ніколи не мала шансу з ним зустрітись?

— Він загинув під час Другої світової війни. Жив у Бордо, коли німці захопили місто. А я нічого не знала, дізналась лише згодом.

— Мені так шкода, — сказала я. Я згадувала свого батька, його заспокійливу присутність, сумувала за звуками його голосу. Однак, принаймні, я знала його. Моя ж мати навіть не була знайома зі своїм батьком. — Ти бачила світлину? — спитала я. Мати кивнула. Вона пройшла вздовж полиць біля вікон і дістала з однієї з них альбом. Пам'ятаю, дитиною гортала його сторінки, переді мною проходили безіменні обличчя предків, вони були в дивному одязі, із застиглими позами, у старих машинах, а позаду розлягалося спокійне небо й далекий обрій, але ніколи не були зв'язані зі мною, я не розуміла, що, власне, нас єднає.

Знімок було зроблено в кав'ярні. Себастьєн — мій дід, подумала я — сидів у кріслі, обіпершись на спинку, витягнувши довгі ноги перед собою. В одній руці він тримав цигарку, легко посміхався у камеру. Десь далеко я бачила жіночі ноги під столом у черевиках на ремінцях, щиколотки навхрест. Коли фотограф знімав, вона відвернулась, і я бачила лише край щелепи й лінію шиї. Волосся сховане під капелюхом. Може, то була моя бабуся.

Він був високим і худорлявим, риси обличчя викарбувані, наче в моделі. Волосся мав легке й немодно довге, воно лізло йому в очі. Я вдивлялась, запам'ятовуючи обличчя, але, здавалось, уже в думці колись малювала його тисячі разів за останні кілька тижнів. Підвівши очі на матір, я була шокована, як вона дійсно схожа на нього: не лише тендітна постава й тонкі пальці, але й гострі вилиці та брови, зведені трохи вгору, які так часто вражали виразом зверхності, а у Себастьєна вони свідчили про нескінченну веселість.

— У тебе такий точно вигляд, як у нього, — сказала я.

— Знаю. Це розбило їй серце. — Лишивши мене з альбомом, вона пройшла й сіла на краєчок канапи, схилилась уперед, і схрестила руки.

— Мені так шкода, — промовила я, не будучи певного, чого, власне, мені так шкода: її відчуженості від матері, того, що вона не знала свого батька, відсутності близькості між нами. Може, всього разом.

— Не шкодуй. — Вона розгладила спідницю на колінах, розправила плечі. — Щодо мене, то моїм батьком був Роберт Велш, він виховав мене. Вважав, зрештою, мене за свою доньку, хоча і не повинен був. І я не знайшла жодних ознак того, що він ставився до мене не так, як до своєї біологічної доньки. Це і є батьківське ставлення.

— І ти не шкодуєш, що не знала його?

Мати подивилась за вікно в сад. Дерева вже вкрились листям, кидали тіні на подвір'я, усюди були квіти. Вона мала рацію: ми були в цьому однакові. За винятком того, що вона знайшла соціально-придатний спосіб висловити себе в мистецтві, а я… Здалась? Я звинувачувала батьків і Філіпа в тому, що кинула малювати, однак, могла опиратись їхньому тиску. Могла би продовжувати. Я звинувачувала матір, що примусила мене одружитися з Філіпом, але ж я могла би сказати «ні». Сильніша жінка сказала би. Жінка, якою я хотіла бути. Жінка, якою я збираюсь стати, сказала би.

Бо сенс у цьому, чи не так? Учитись на минулому, на власних помилках, на помилках матері й бабусі. Обидві вони жили очікуваним від них життям. Я не осуджую бабусю за її вибір. Вона вчинила так, як повинна була зробити. Просто я ненавиділа те, що їй довелось так учинити. Мати провела стільки часу, тримаючи мене й себе далеко від цього. Можна тільки уявляти, якою вона могла би стати, коли б пішла й зустріла себе