Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Ваше благородіє, ось він! — промовив ззаду один з гусарів.
І не встиг ще Ростов розглядіти те, що раптом зачорніло в тумані, як блиснув вогник, клацнув постріл, і куля, неначе жаліючись на щось, задзижчала високо в тумані й вилетіла зі слуху. Друга рушниця не вистрілила, але блиснув вогник на панівці. Ростов повернув коня і галопом поїхав назад. Ще розітнулися в різних проміжках чотири постріли і на різні тони заспівали кулі десь у тумані. Ростов притримав коня, повеселілого так само, як він, од пострілів, і поїхав ступою. «Ну-бо ще, ну-бо ще!» — казав у його душі якийсь веселий голос. Але пострілів більш не було.
Тільки під'їжджаючи до Багратіона, Ростов знову пустив свого коня в галоп і, тримаючи руку біля козирка, під'їхав до нього.
Долгоруков усе наполягав на своїй думці, що французи відступили і лише для того, щоб обдурити нас, розклали вогнища.
— Що ж це доводить? — казав він у той час, як Ростов під'їхав до них. — Вони могли відступити й залишити пікети.
— Видно, що не всі пішли звідси, князю, — сказав Багратіон. — До завтрашнього ранку, завтра про все дізнаємось.
— На горі пікет, ваше сіятельство, все там само, де був звечора, — доповів Ростов, нагинаючися вперед, тримаючи руку біля козирка і не можучи стримати усмішки втіхи, викликаної в ньому його поїздкою і, головне, звуками куль.
— Добре, добре, — сказав Багратіон, — дякую вам, пане офіцер.
— Ваше сіятельство, — сказав Ростов, — дозвольте вас просити.
— Що таке?
— На завтра ескадрон наш призначено в резерви; дозвольте вас просити прикомандирувати мене до першого ескадрону.
— Як прізвище?
— Граф Ростов.
— А, добре! Залишайся при мені ординарцем.
— Іллі Андрійовича син? — сказав Долгоруков.
Але Ростов не відповів йому.
— То я буду надіятись, ваше сіятельство.
— Я накажу.
«Завтра, дуже можливо, пошлють з яким-небудь наказом до государя, — подумав він. — Хвалити бога!»
Галас і вогні у ворожій армії походили від того, що в той час, як по військах читали наказ Наполеона, сам імператор верхи об'їжджав свої бівуаки. Солдати, побачивши імператора, запалювали віхті соломи і з вигуками «Vive l'empereur!» бігли за ним. Наказ Наполеона був такий:
«Солдати! Російська армія виходить проти вас, щоб відомстити за австрійську, ульмську армію. Це ті самі батальйони, які ви розбили при Голлабруні і які ви з того часу переслідували постійно до цього місця. Позиції, які ми виймаємо, — могутні, і поки вони йтимуть, щоб обійти мене з правого боку, вони виставлять мені фланг! Солдати! Я сам буду керувати вашими батальйонами. Я буду триматися далеко від вогню, якщо ви, з вашою звичайною хоробрістю, внесете у ворожі лави безлад і сум'яття; але якщо перемога буде хоч одну хвилину сумнівною, ви побачите вашого імператора під небезпекою перших ударів ворога, бо перемога повинна бути певною, особливо того дня, коли йдеться про честь французької піхоти, яка є такою необхідною для честі своєї нації.
Під приводом відведення поранених не розстроювати ряду! Кожен хай буде цілком пройнятий думкою, що треба перемогти цих найманців Англії, запалених такою ненавистю проти нашої нації. Ця перемога закінчить наш похід, і ми можемо повернутися на зимові квартири, де застануть нас нові французькі війська, що формуються у Франції; і тоді мир, який я укладу, буде гідний мого народу, вас і мене.
Наполеон»
XIV
О п'ятій годині ранку було ще зовсім темно. Війська центра, резервів і правий фланг Багратіона стояли ще нерухомо, але на лівому фланзі колони піхоти, кавалерії та артилерії, що мали першими спуститися з висот, для того, щоб атакувати французький правий фланг і відкинути його, за диспозицією, в Богемські гори, уже заворушилися й почали підніматися зі своїх нічлігів. Дим від вогнищ, у які кидали все зайве, їв очі. Було холодно й темно. Офіцери хапливо пили чай і снідали, солдати пережовували сухарі, відбивали ногами дроб, зігріваючись, і стікалися проти вогнів, кидаючи в дрова залишки куренів, стільці, столи, колеса, кадібці, — усе зайве, чого не можна було повезти з собою. Австрійські колоновожаті снували між російськими військами і правили за передвісників виступу. Тільки-но з'являвся австрійський офіцер біля стоянки полкового командира, полк починав ворушитися: солдати збігалися від вогнищ, ховали в халяви люлечки, мішечки в повозки, розбирали рушниці й шикувалися… Офіцери застібалися, надівали шпаги та ранці і, покрикуючи, обходили ряди; обозні й денщики запрягали, вантажили і вшнуровували повозки. Ад'ютанти, батальйонні та полкові командири сідали верхи, хрестилися, давали останні накази, настанови й доручення обозним, які залишалися, і звучав одноманітний тупіт тисяч ніг. Колони рухались, не знаючи куди і не бачачи від навколишніх людей, від диму та від туману, що посилювався, ні тієї місцевості, з якої вони виходили, ні тієї, в яку вони вступали.
Солдата в русі так само оточує, обмежує і тягне його полк, як моряка корабель, на якому він перебуває. Хоч би як далеко він пройшов, хоч би в які чудні, незнані й небезпечні широти він вступив, круг нього — як для моряка завжди і скрізь ті самі палуби, щогли, линви свого корабля — завжди і скрізь ті самі товариші, ті самі ряди, той самий фельдфебель Іван Митрович, той самий ротний собака Жучка, те саме начальство. Солдат рідко бажає знати ті широти, в яких перебуває весь корабель, його; але в день бою, бозна-як і звідки, в моральному світі війська чутно одну для всіх сувору ноту, що звучить наближенням чогось вирішального і урочистого і викликає в них невластиву їм цікавість. Солдати в дні боїв збуджено намагаються вийти з інтересів свого полку, прислухаються, придивляються й жадібно розпитують про те, що робиться круг них.
Туман став такий густий, що, незважаючи на те, що розвиднялося, не видно було за десять кроків перед собою. Кущі здавалися величезними деревами, рівні місця — кручами і схилами. Скрізь, з усіх боків, можна було стикнутися з невидним
